Дебютний повнометражний фільм Філіпа Сотниченка “Ля Палісіада” представить Україну на "Оскарі-2025". Він змагатиметься за номінацію у категорії "Найкращий міжнародний повнометражний фільм".
В інтерв'ю для зимового числа Vogue Ukraine 34-річний режисер розповідає про свій шлях у кінематографі, власні художні смаки та ділиться, чому "відбір камери для нього складніший і прискіпливіший, ніж акторів".
Реклама.
Вечір. Київ. Позняки. Панельна висотка. Тут живе 34-річний кінорежисер, сценарист і продюсер Філіп Сотниченко. Його квартира на вигляд — стереотипне житло кінематографіста: легкий безлад, на робочому місці — відеомагнітофони та стоси VHS-касет, на полицях — світлини в рамках і нагороди.
У день інтерв’ю (розмова була записана в листопаді. – Прим. ред.) Європейська кіноакадемія номінувала перший повнометражний фільм Сотниченка “Ля Палісіада” на “Європейський кіноприз”, одну з найпрестижніших нагород світу, за найкращий дебют. Це історія двох друзів, які розслідують убивство міліціонера напередодні скасування смертної кари в Україні 1997 року. Фільм позиціонують як іронічний детектив. Утім, його головна принада — не сюжет, а візуальна мова: майже всю стрічку знято на miniDV-камеру, і здається, ніби справді фільмували в 1990-х.
“Ля Палісіада”
На момент нашої зустрічі Сотниченко ще не встиг зайти в соцмережі й подивитися результати оголошення номінантів, тож уточнює в мене, яку саме номінацію отримала “Ля Палісіада”. Коли дізнається, тішиться: в секції дебютів конкуренція не така серйозна, і є шанс на перемогу. Розповідає, що ця номінація для нього цінна тим, що 2014-го року в ній виграв український режисер Мирослав Слабошпицький. Його “Плем’я” — улюблений ігровий фільм Філіпа часів незалежної України.
“Що частіше виграєш, то більше знецінюються нагороди. Якщо це не грошовий приз, — каже Філіп. — Ти думаєш: “Це визнання. Я зараз зніму фільм — і світ перевернеться. Годар повстане з могили та скаже: не існувало Ґріффіта й Кіаростамі, тільки Сотниченко — найкращий режисер світу, і це — початок нової ери кіно”. Про це можна мріяти, але так не буде”.
Що частіше виграєш, то більше знецінюються нагороди. Якщо це не грошовий приз
За 15 років у професії відзнаки та номінації справді стали для Сотниченка майже буденністю. Прем’єра стрічки “Ля Палісіада” відбулася в січні 2023 року на престижному Роттердамському кінофестивалі в Нідерландах, де здобула нагороду критиків. Згодом її відзначили українські експерти на національній премії “Кіноколо” (в національний прокат фільм виходить 11 січня. — Прим. ред.). Такий успіх режисер має з перших робіт: у 2016-му його дипломна картина “Цвях” перемогла в конкурсі Міжнародного фестивалю документального й антропологічного кіно в естонському Пярну — одному з найбільших фестивалів балтійських країн, а наступні короткометражні стрічки, “Технічна перерва” та “Різдвяні історії”, вигравали на Одеському міжнародному кінофестивалі, двічі номінувалися на “Золоту Дзиґу” та відбиралися на PÖFF Shorts у Таллінні, що проходить у межах одного з ключових північноєвропейських фестивалів Black Nights Film Festival.
Кадр з фільму "Цвях" (2016)
Проте взаємини з успіхом у Сотниченка непрості. Він вважає, що щастя чи успіх — це не про кіно. Як приклад наводить титулованого іранського режисера Джафара Панагі, який з 1995 до 2022 року здобув найвищі нагороди Венеційського та Берлінського кінофестивалів і цілий оберемок відзнак у Каннах, але репресивний режим Ірану посадив його під домашній арешт на довгі роки.
Те, що Філіп зайнявся кіно, не випадковість. Його батько, Олександр Сотниченко, був директором картин (зараз би його назвали продюсером) на студії “Київнаукфільм” і, ще коли син був школярем, обрав для нього ремесло: хотів, щоб Філіп став актором, оскільки сам не зміг реалізуватися у цій професії.
Але час вступних іспитів на акторське відділення у вишах Філіп прогуляв. За рік думав іти на режисера, але спершу вступив на кінознавство на курс Валентини Слободян у Київський університет Карпенка-Карого. Там швидко знудився — через необхідність писати рецензії на тригодинні німі фільми, які давали на перегляд. Попри вдячність до викладачів, зрозумів, що не хоче робити це все життя. І знову вступив на перший курс — цього разу до документаліста Юрія Терещенка на телережисуру.
Кіно відображає мої переконання і смаки, мені подобається технічна складова цього мистецтва
“Більшості того, що я знаю про кіно, я навчився в Терещенка. Він говорив дуже поетично, але конкретно. Приходить і каже: “Немає більш виразного монтажного переходу, аніж пряма склейка”. Це коли одне зображення миттєво замінюється іншим. І цього достатньо, мені здається, навіть для цілої лекції. Або лякав: “Той, хто мислить образами, швидко виснажується”. Якісь такі цитати я постійно згадую, коли знімаю кіно”.
Дебют Сотниченка в професії відбувся 2013 року. Одногрупник Руслан Батицький влаштував у столичному Будинку кіно показ стрічок молодих режисерів і режисерок, які вступали до Національної спілки кінематографістів України. Філіп не вступав, але показав свою картину “Обійми”. Її запримітив кінознавець і модератор заходу Володимир Войтенко, який порекомендував фільм відбірникам Одеського міжнародного кінофестивалю. Зрештою стрічку таки показали в конкурсній програмі — перший серйозний фестивальний досвід Сотниченка. Філіп каже, що неабияк нервував, адже подав пошкоджену копію. Пів години стрічки були справжнім пеклом, хоча, як виявилося, далеко не всі глядачі помітили проблему.
Свої перші фільми — кримінальну історію “Обійми” 2013 року, у якій між злочинними справами розгортаються непрості взаємини батька і сина, та сімейну драму “Син” 2015-го, про молоду пару в процесі розлучення: мама хоче вивезти дитину за кордон, батько проти, і все це на тлі революційних подій, — Сотниченко знімав на манер бельгійських режисерів братів Дарденнів. Їм притаманні рухома камера, фокус на родинних стосунках та гіперреалістичність.
Кадр зі стрічки "Син" (2015)
Від цього шаблону Філіп відійшов у стрічці “Цвях” 2016-го, де відтворив в ігровому кіно знайдений ним сімейний архів родом з 1990-х. Сотниченко прискіпливо реконструював кожен кадр першоджерела та зняв стрічку на VHS, щоб здавалося, ніби її записували у 1990-ті. Цей експеримент багато в чому визначив естетику “Ля Палісіади”.
“Ля Палісіада”
“Мені подобається пошук форми. Я не можу просто зняти кіно на якусь гарну камеру. Вона в мене теж проходить кастинг, — пояснює Сотниченко. — Відбір камери навіть складніший і прискіпливіший, ніж акторів. Кіно — це певне зображення, і хочеться, щоб воно вирізнялося, було оригінальним. Це про мої переконання і смаки, мені подобається технічна складова цього мистецтва”.
Фото: Andrew Grey
Текст: Алекс Малишенко
Стиль: Sasha Dudchenko
Зачіски, макіяж та грумінг: Daria Zhadan
Асистентка стиліста: Margaryta Starkova
