Володимир Голубничий: Шлях від лиж до спортивної ходьби та олімпійських вершин
Цього року відзначаємо 90-річчя від дня народження Володимира Голубничого, видатного українського легкоатлета, дворазового олімпійського чемпіона зі спортивної ходьби.
Рина Теніна 9 січня 2026 – 21:40 9 січня 2026 – 11:01
Існує сумнів, чи буде належно відзначена ця знакова дата. Рідне місто чемпіона, Суми, яке нині перебуває в прифронтовій зоні, не до святкувань. А на всеукраїнському рівні Володимир Голубничий, на жаль, не здобув такої широкої популярності, як, наприклад, Валерій Борзов чи Сергій Бубка, хоча його спортивні досягнення стоять на одному щаблі з їхніми. Причина криється у видовій специфіці: його дисципліна, 20-кілометрова спортивна ходьба, не є надто видовищною і може здаватися дещо монотонною – півтори години розміреного руху не зрівняються з динамікою спринту чи видовищністю стрибків. Крім того, легендарний атлет усе життя прожив у периферійних Сумах, де народився і помер, що обмежувало його медійну присутність.
Згадувати про Володимира Голубничого завжди актуально та цікаво, як зазначає ІП “Кур’єр” з посиланням на УП.
Від лиж до стадіону: Несподіваний старт у спортивній ходьбі
Володимир Голубничий народився 2 червня 1936 року в Сумах. Його дитинство припало на складні воєнні та повоєнні роки, що змусило його рано дорослішати. Вже у 9-10 років він активно допомагав на городі, опановував столярну та слюсарну справи. У вільний час, між навчанням та роботою, захоплювався футболом – єдиним доступним спортивним дозвіллям у Сумах того періоду.
На любов хлопчика до спорту значно вплинула його родина. Мати, працюючи вихователькою дитячого садка, сама займалася бігом та гімнастикою, прагнучи прищепити любов до фізичної культури і своїм дітям. Батько, бухгалтер за професією, мав добрі фізичні дані та все життя приділяв увагу спорту.
У п’ятому класі Володимир разом зі своїм другом Едиком Третяковим, який відзначався силою та спритністю, записалися до секції легкої атлетики під керівництвом Василя Полякова. Однак, провчившись недовго, вони покинули заняття. Наступним захопленням стали лижі. У лижній секції переважали дорослі спортсмени, і Володимиру з Едиком доводилося докладати чималих зусиль, аби не відставати на кросах від старших товаришів. Коли ж тренер Геннадій Колчин бачив, що хлопцям бракує сил для бігу, він дозволяв їм перейти на спортивну ходьбу. Так, опосередковано, відбулося перше знайомство з видом спорту, якому судилося стати справою його життя.
Подальша доля склалася несподівано. Незадовго до завершення сьомого класу, хлопець разом із друзями прийшов підтримати шкільну команду на міських легкоатлетичних змаганнях. Першість наближалася до завершення, але питання переможця залишалося відкритим. У складі команди був його друг Едик. Оскільки один із учасників змагань зі спортивної ходьби захворів, Едик умовив Володимира виступити разом із ним. Хлопці домовилися змінюватись у лідерстві, щоб полегшити завдання. На трибунах панувала невимовна напруга. Володимир, вперше спробувавши себе у спортивній ходьбі, йшов пліч-о-пліч з Едиком, який до того не мав серйозних суперників у цій дисципліні. Друзі перетнули фінішну лінію одночасно, розірвавши стрічку разом. Ця нестандартна тактика, випадково знайдена, згодом стала ключовою у спортивній кар’єрі Голубничого.
За рік юний Володимир виконав норму першого спортивного розряду з лиж – значне досягнення для семикласника. Після завершення восьмирічної школи Голубничий влаштувався на машинобудівний завод ім. Фрунзе. Якось на міських лижних змаганнях серед дорослих він обійшов тренера зі спортивної ходьби Василя Полякова. Це була типова практика того часу: взимку – лижі, влітку – ходьба, а також футбол влітку та хокей взимку. Після того, як Володимир посів третє місце на обласній першості серед дорослих, Поляков запропонував йому зосередитись на спортивній ходьбі. Особливо гостро відчувалася потреба у сильному учасникові для юнацького чемпіонату України.
Попри відсутність великого бажання займатися ходьбою, завдяки ретельній підготовці тренера Полякова, 17-річний юнак здобув перемогу на двох дистанціях на першості УРСР. За місяць він брав участь у дорослому чемпіонаті, де також здобув перемогу. Навчаючись у школі тренерів у Києві, Голубничий почув від завідувача кафедрою, що він потрібен як легкоатлет, а не як лижник. До того ж, до цієї ж школи вступив і Василь Поляков, який продовжив тренувати Володимира, навчаючись з ним в одній групі.
Володимир встановив низку рекордів України на різних дистанціях. А вже за два роки на змаганнях у Києві він став світовим рекордсменом у ходьбі на 20 км. Його результат 1:30:36, показаний у 1955 році 19-річним атлетом, вважався видатним.
Однак блискуча кар’єра могла обірватися на самому початку. У 1956 році у Володимира виникли серйозні проблеми з печінкою, спричинені недостатнім харчуванням та постійним відчуттям голоду під час навчання у школі тренерів. Він згадував, як мешкав у гуртожитку неподалік маргаринового заводу, де студенти-спортсмени підробляли вантажниками. Регулярне споживання маргарину на тлі інтенсивних фізичних навантажень негативно вплинуло на його печінку.
Лікарі категорично заборонили будь-які фізичні навантаження, прогнозуючи, що єдиним видом спорту, яким він зможе займатися, стануть шахи. Проте, надихнувшись книгою Бориса Раєвського “Тільки вперед” про плавця Леоніда Мешкова, який подолав важке поранення та став видатним спортсменом, Володимир не здався. Повернувшись до Сум, він звернувся до авторитетного професора, який надав йому рекомендації щодо харчування та режиму тренувань.
Згодом Голубничий відзначав, що цей період навчив його цінувати справжню дружбу, адже від нього відвернулися ті, хто шукав вигоди, тоді як поруч залишилися вірні друзі. Велика наполегливість і сила волі допомогли атлету повернутися до спорту. Через три роки, після ретельного лікування, він відновив тренування та почав виступати за товариство “Спартак”, і результати не забарилися.
У другому матчі СРСР – США з легкої атлетики у Філадельфії (липень 1958 року) Володимир Голубничий здобув перемогу у змаганнях зі спортивної ходьби на 20 км (1:38.20,2). Це була його перша значна перемога, що стала результатом завзятих тренувань.
15 липня 1959 року на змаганнях у Москві Володимир вдруге встановив світовий рекорд (1:27:04), побивши досягнення олімпійського чемпіона Мельбурна-1956 Леоніда Спіріна.
П’ять Олімпіад, чотири медалі: Легенда спортивної ходьби
У липні 1960 року Володимир Голубничий вперше став чемпіоном СРСР і був включений до складу олімпійської збірної СРСР для участі в Іграх у Римі.
2 вересня 1960 року 24-річний дебютант здобув золоту медаль (1:34:07.2), випередивши австралійця Ноеля Фрімена (1:34:16.4) всього на двадцять метрів на фініші. Перемога була досягнута завдяки раціональному розподілу сил на дистанції в умовах надзвичайної спеки.
“Перед Іграми у Римі я отримав травму, – згадував Володимир Степанович. – У дощ ми бавилися з хлопцями, кидали гирю, як диск, хто далі. Гиря була мокра, зірвалася з рук – і по коліну!.. Мене тоді підняла на ноги відома спортивна лікарка Зоя Миронова. На Олімпіаду я їхав з однією думкою: “Господи, як би так виступити, щоб не сильно лаяли”. Під час Ігор у Римі стояла нестерпна спека. Можливо, це мене й врятувало, бо суперники одразу взяли високий темп, наковталися гарячого повітря. А я не поспішав, зібрався з силами і на другій половині дистанції став лідером. Виграв!”
За цей видатний успіх спортсмена нагородили Орденом Трудового Червоного Прапора та присвоїли звання Заслуженого майстра спорту.
У 1962 році на 7-му чемпіонаті Європи в Белграді Голубничий здобув бронзову медаль (1:36.37,6), поступившись британцю Кену Меттьюзу та представнику Об’єднаної німецької команди Гансу-Георгу Райману.
На чемпіонатах СРСР 1962 та 1963 років Володимир здобув срібні нагороди, а в олімпійському 1964 році, як і перед Іграми в Римі, став чемпіоном (серпень 1964 року, Київ).
15 жовтня 1964 року на олімпійському турнірі в Токіо Голубничий здобув бронзову медаль, яка дісталася йому надзвичайно важкою ціною. Під час змагання він впав від виснаження, опинившись майже останнім на доріжці, але зумів знайти в собі сили подолати нездужання та фінішувати третім (1:31:59.4).
Тоді чемпіоном став Кен Меттьюз (1:29:34.0), а друге місце посів Дітер Лінднер з Об’єднаної німецької команди (1:31:13.2). Цікаво, що за спиною Голубничого знову опинився австралієць Ноель Фрімен, якого українець випередив у Римі-1960.
У 1966 році на 8-му чемпіонаті Європи в Будапешті Голубничий завоював срібну медаль (1:30.06,0), поступившись Дітеру Лінднеру. Бронзу здобув киянин Микола Смага, який через два роки зіграв ключову роль у другій олімпійській перемозі Володимира.
Напередодні наступної Олімпіади, Мехіко-1968, Голубничий знову виграв чемпіонат СРСР (серпень 1968 року, Севан).
14 жовтня 1968 року в Мехіко українець вийшов на старт олімпійської гонки разом із Миколою Смагою. Киянин Смага мав завдання бути “забійником” для Голубничого – підтримувати високий темп ходьби на перших двох третинах дистанції. Це завдання було особливо важливим, оскільки в умовах високогір’я Мексики Голубничий відчував проблеми з печінкою. Однак, діючи в тандемі зі Смагою, вони першими вийшли на бігову доріжку Естадіо Олімпіко. За 300 метрів до фінішу на стадіон вирвався мексиканець Хосе Педраса, який за шаленої підтримки трибун практично перейшов на біг і почав скорочувати відставання. Зрештою Педраса обійшов Смагу, але відстав від Голубничого на 1,6 секунди. Радянський спортсмен переміг (1:33:58.4), здобувши першу золоту нагороду для збірної СРСР на Іграх-1968.
За перемогу в Мехіко Володимир отримав Орден “Знак Пошани”. Але значнішим для нього став ордер на трикімнатну квартиру в Сумах, адже до цього чемпіон мешкав у невеличкій двокімнатній квартирі, маючи двох дітей різної статі. Він навіть розглядав можливість переїзду до Харкова, де йому обіцяли гідне житло, але питання вирішилося в Сумах, і Голубничий з радістю залишився у рідному місті.
У 1969 році Володимир здобув диплом Київського інституту фізкультури.
У 1972 році він вчетверте підтвердив свою майстерність, вигравши чемпіонат СРСР в олімпійський рік (липень 1972 року, Москва). 31 серпня того ж року на Олімпіаді в Мюнхені 36-річний Володимир Голубничий оформив повний комплект олімпійських медалей, здобувши срібну нагороду (1:26:55.2). Його випередив Петер Френкель (НДР), який встановив новий олімпійський рекорд – 1:26:42.4. Вірний товариш Микола Смага посів п’яте місце.
За мюнхенське досягнення Голубничий був нагороджений медаллю “За трудову доблесть”.
На 11-му чемпіонаті Європи в Афінах (вересень 1974 року) 38-річний ветеран здобув “золото”, поповнивши свій комплект європейських нагород. З результатом 1:29.30,0 українець випередив Бернда Канненберга (ФРН) та британця Роджера Міллза.
Однак напередодні Олімпійських ігор 1976 року 40-річний Голубничий не зміг знову стати чемпіоном СРСР: у Києві він фінішував другим після 27-річного Віктора Семенова, представника “Спартака” з Чебоксар. У Монреалі українець потрапив під дощ, а в ніч перед стартом мав високу температуру. Попри це, 23 липня 1976 року він посів поважне 7-ме місце (1:29:24.6), показавши найкращий результат серед радянських учасників. Віктор Семенов посів 15-те місце, а Отто Барч із Киргизії – 13-те.
Від провулка до вулиці Голубничого: Вшанування пам’яті
Наприкінці своєї спортивної кар’єри Володимир Степанович розпочав тренерську діяльність у Сумській спортивній школі “Спартак”. У 1986 році йому було присвоєно звання Заслуженого тренера УРСР.
“Мене часто запрошували переїхати до Москви та навіть за кордон. Але майже вся моя рідня у Сумах. Хіба ж можна було виїхати з рідного міста, де мене всі знають та люблять?” – зізнався чемпіон в одному з пізніх інтерв’ю.
В незалежній Україні заслуги Володимира Голубничого були відзначені орденом князя Ярослава Мудрого (2020), орденами “За заслуги” трьох ступенів (2002, 2007, 2016), а також почесною грамотою Кабінету Міністрів (1999).
У пізні роки життя він підтримував чудову фізичну форму та позитивний настрій завдяки роботі на дачі та своїй життєвій філософії.
“Я оптиміст, яких мало! Завжди в мене все гаразд і всього вистачає. Навіть коли було зовсім сутужно, не продав жодної олімпійської нагороди!” – зазначив він у тому ж інтерв’ю.
На честь видатних спортивних досягнень легендарного спортсмена у січні 1971 року в Сумах було відкрито Спортивну школу імені Голубничого та створено однойменний музей. Щорічно восени у Сумах проводились змагання зі спортивної ходьби – Кубок імені Голубничого.
У 2012 році Володимир Голубничий увійшов до першого складу членів Міжнародної Зали слави легкої атлетики, заснованої до 100-річчя ІААФ. В інавгураційному списку з 24 найвеличніших легенд, поруч із такими іменами, як Пааво Нурмі, Джессі Оуенс, Еміль Затопек, Ел Ортер, Абебе Бікіла, Стефка Костадінова, Карл Льюїс, були два представники Радянського Союзу/України – Сергій Бубка і Володимир Голубничий. Це свідчить про його винятковий рівень. Навіть такі суперзірки, як Валерій Брумель та Віктор Санєєв, потрапили до Зали слави лише у другій групі у 2014 році.
Володимир Степанович Голубничий пішов з життя у Сумах 16 серпня 2021 року у віці 85 років. Важко знайти позитив у цій сумній події, проте можна зазначити, що легендарний атлет не дожив до жорстоких бомбардувань рідного міста рашистськими військами.
Пам’ять про видатного земляка в Сумах вшанували перейменуванням на його честь провулка Доватора. У вересні 2025 року в місті виникла ініціатива перейменувати на честь Володимира Голубничого вулицю Хворостянка. Це був би гідний подарунок до його небесного 90-річчя.
Спортивні досягнення Володимира Голубничого
Олімпійські ігри:
- Золото – Рим 1960 (20 км);
- Бронза – Токіо 1964 (20 км);
- Золото – Мехіко 1968 (20 км);
- Срібло – Мюнхен 1972 (20 км).
Чемпіонат Європи:
- Бронза – Белград 1962 (20 км);
- Срібло – Будапешт 1966 (20 км);
- Золото – Афіни 1974 (20 км).
Підготувала Рина ТЕНІНА
Підсумок від Українське життя:
Ця стаття – чудова нагода дізнатися більше про видатного українського спортсмена, чиї досягнення часто залишаються поза увагою широкої громадськості. Матеріал надає глибоке розуміння шляху Володимира Голубничого, його наполегливості та сили духу, а також нагадує про важливість вшанування вітчизняних легенд спорту.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: izmail.es