День Української Державності: Переосмислення Хрещення Русі
Рина Теніна 15 липня 2026 — 09:51 15 липня 2026 — 09:58
Ключова подія, що визначила історичний вектор
Хрещення Київської Русі, що відбулося наприкінці X століття, стало поворотним моментом, який на багато століть визначив цивілізаційний шлях держави. Однак сучасні історики підкреслюють, що ця подія була значно складнішою, ніж спрощена версія зі шкільних підручників про “вибір віри”. Сам процес християнізації тривав упродовж сотень років. Детальніше про це розповідає ІП “Кур’єр” з посиланням на видання “Еспресо”.
Свято зі зміненою датою
Пам’ятник князю Володимиру Великому в Києві, фото: загальнодоступні джерела
День хрещення Русі-України – це відносно нова державна ініціатива, встановлена указом Президента Віктора Ющенка 25 липня 2008 року. Свято було призначене на 28 липня, у день церковної пам’яті князя Володимира. Логіка полягала в тому, що 28 липня православна церква вшановує рівноапостольного князя Володимира Святославича, хрестителя Русі. Оскільки точна дата хрещення киян не зафіксована літописцями (за однією з версій, це сталося 14 серпня 988 року за новим стилем), дату свята прив’язали до церковного календаря.
У 2023 році Православна церква України перейшла на новоюліанський календар, що стало кроком до єдності зі світовим християнством та відходом від залежності від московського часоліку. Фіксовані дати, зокрема пам’ять князя Володимира, змістилися на тринадцять днів вперед. Відповідний законопроєкт був внесений Президентом Зеленським до Верховної Ради влітку 2023 року, і згодом державне свято було офіційно перенесене з 28 на 15 липня. Тепер ми відзначаємо ту ж подію, але за новим церковним календарем.
Держава, що потребувала єдиного Бога
Хрещення Володимира. Фрагмент з Радзивіллівського літопису, фото: Вікіпедія
Часто складається хибне враження, ніби князь Володимир одного дня просто вирішив змінити релігію своїх підданих. Насправді цьому передували десятиліття політичних змін. До кінця X століття Київська Русь (самоназва держави була іншою – це пізніший історіографічний термін) вже існувала як потужна східнослов’янська держава з централізованою владою, військом та системою збору данини. Однак внутрішня єдність була доволі крихкою.
На величезній території, яку контролював київський князь, проживали племена з власними богами, обрядами та жерцями. Це не було єдине язичництво, а радше сукупність численних локальних культів, де кожне плем’я мало своїх головних богів. Такий релігійний розбрат створював потенційне підґрунтя для сепаратизму, ускладнюючи формування спільної ідентичності.
Сам Володимир спершу намагався уніфікувати релігію зсередини. Близько 980 року в Києві було зведено капище з ідолами шести богів різних племен – Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Це була спроба створити спільний загальноруський пантеон. Однак ця реформа язичництва не дала бажаного результату. Локальні культи продовжували існувати, а централізованої, ієрархічної релігії з єдиним авторитетом так і не сформувалося. Язичництво, за своєю природою, погано підходило на роль державної ідеології через свою розсіяність та прив’язаність до конкретних місцевостей.
Радикальнішу реформу Володимир наважився здійснити з кількох причин. По-перше, він прийшов до влади силою і потребував нових джерел легітимності. По-друге, його бабуся, княгиня Ольга, ще раніше прийняла християнство у Константинополі, створивши прецедент та зв’язки з Візантією. По-третє, Володимир спостерігав за сусідніми державами. Візантія, найрозвиненіша цивілізація континенту, використовувала монотеїстичну релігію як інструмент державної єдності та легітимації влади монарха. Приєднання до цього “клубу” означало отримання не просто нової віри, а й візантійського політичного та культурного “пакета”.
Легенда про “кастинг” віровчень
Іван Еггінк – князь Володимир обирає віру, 1822, фото: Вікіпедія
Найвідоміша частина цієї історії – “вибір віри”, описаний у “Повісті минулих літ”. Сюжет нагадує серію співбесід, де до Володимира приходять представники різних релігій. Волзькі булгари-мусульмани рекламували іслам, але заборона вина та свинини не сподобалася князю. Як зазначає літописець, Володимир відповів: “для Русі – веселощами є пити, не можемо без того бути”. Історики вважають цю сцену радше пропагандистським прийомом, ніж реальним аргументом.
Посланці хозарських юдеїв отримали від князя запитання: чому Бог, якщо він любить свій народ, розсіяв його по чужих землях без власної держави? Це був влучний аргумент для правителя, який прагнув об’єднати власну державу.
Представники Папи Римського з латинським обрядом теж не отримали згоди. Володимир, за переказом, коротко відповів: “Батьки наші того не прийняли”, що історики трактують як політичний розрахунок, адже Русь тоді була тісніше пов’язана з Константинополем.
Натомість візантійський “філософ” справив найбільше враження, розповівши біблійну історію. За легендою, Володимир також відіслав послів до різних країн, щоб побачити богослужіння. Найбільше їх вразила візантійська літургія в Софійському соборі Константинополя: “не знали, чи на небі ми були, чи на землі”.
Сучасні дослідники вважають історію “вибору віри” літературною конструкцією, а не протоколом реальних перемовин. Подібний сюжет відомий і в переказах про прийняття юдаїзму хозарським каганатом. За цією легендою ховається логіка: з усіх доступних варіантів, візантійське християнство виявилося найвигіднішим поєднанням – розвинена держава-зразок, готова цивілізаційна модель та шлях до династичного шлюбу з візантійською правлячою родиною. Одруження з Анною, сестрою імператора Василя II, стало практичним завершенням “вибору”. Володимир охрестився особисто в Корсуні (Херсонесі), прийнявши ім’я Василь.
Хрещення як силова операція
Християнство і язичництво, Сергій Іванов, 1912, фото: Вікіпедія
Офіційні святкові промови часто оминають жорстокість цього процесу. Повернувшись до Києва, Володимир не влаштував м’яку просвітницьку кампанію, а розпочав з демонстративного та жорсткого демонтажу старих богів. Ідолів наказали повалити, спалити або скинути у воду. Головного ідола Перуна прив’язали до кінського хвоста і волокли з гори Боричевим узвозом до Дніпра, а дванадцятьом чоловікам наказали бити його палицями. Літописець зафіксував, що язичники, які ще не прийняли хрещення, плакали, дивлячись на це видовище, і кричали: “Видибай, боже!”.
Наступного дня киян закликали прийти на масове хрещення в водах Почайни та Дніпра. Це було не добровільне запрошення: хто завтра не прийде на річку – багатий чи бідний, вільний чи раб – стане князю ворогом. Це формулювання не залишало простору для щирого релігійного вибору.
Найбільш показовий випадок стався в Новгороді. Опір виявився настільки серйозним, що подія увійшла в народну пам’ять як “Путята хрестив мечем, а Добриня – вогнем”. Воєвода Добриня спалив частину міста, щоб зламати спротив, а Путята з дружиною силою заганяв людей у воду, примушуючи тих, хто відмовлявся, тягти до річки насильно. Новгородського ідола Перуна також повалили і кинули у Волхов під плач і крики городян. Навіть в XI столітті відбулася серія повстань волхвів проти князівської влади через насильницьке насадження нової віри.
Таким чином, хрещення для тогочасного руського суспільства часто було силовою політичною операцією: руйнування старої системи сакральних авторитетів та заміна її новою, керованою з Києва. Опір цьому був цілком реальним: язичницькі повстання спалахували в багатьох регіонах ще десятиліттями, а подекуди й століттями після офіційної дати “988 рік”.
Не одна подія, а процес на століття
“Хрещення русів” – мініатюра з хроніки Костянтина Манасія, фото: Вікіпедія
Важливо усвідомити, що хрещення Русі не було одномоментним актом. Хоча офіційна легенда описує масове занурення киян у Дніпро як єдину переломну мить, це був лише найбільш видовищний етап процесу, який тривав щонайменше століття до того і продовжувався ще довго після.
Християнство спорадично проникало на руські землі задовго до Володимира. Ще за часів походу князя Аскольда на Константинополь у IX столітті згадується перше, хоч і незавершене, хрещення частини знаті. Особисто хрестилася княгиня Ольга. Після 988 року знадобилися ще десятиліття, а подекуди й століття, щоб нова релігія по-справжньому прижилася за межами князівського двору та великих міст.
Нова релігія приживалася не в чистому вигляді, а переплітаючись зі старими практиками – явище, яке історики релігії називають двовір’ям. Церква не мала ресурсів (і, можливо, наміру) викорінити всі народні звичаї. Натомість вона намагалася надати християнського змісту вже наявним язичницьким святам, зберігаючи форму, але підмінюючи суть. Найяскравіший приклад – свято Івана Купала. Це суто язичницьке святкування літнього сонцестояння з вогнищами, ворожіннями й купанням, яке церква намагалася або заборонити як “бісівське”, або ж прив’язати до дня народження Іоанна Хрестителя. Звідси й збіг імені – “Іван” Купала, хоча жодного божества на ім’я Купало, найімовірніше, ніколи не існувало: назва, за версією істориків, виникла через непорозуміння пізнього літописця, який сплутав обряд “купання” з іменем бога. Схожа історія – з колядками, які колись були оспівуванням язичницької Коляди, а згодом наповнились різдвяним християнським змістом без зміни форми. Навіть образ Перуна не зник безслідно – у народній уяві він поступово злився з образом пророка Іллі, який “їде вогняною колісницею” і “гримить” у грозу.
Навіщо це було потрібно державі
Хрещення Русі-України, картина Петра Андрусіва, фото: Вікіпедія
Попри всю жорсткість методів, з точки зору тогочасної політики хрещення Русі виявилося дуже прагматичним і, зрештою, успішним рішенням. Воно розв’язувало одразу кілька завдань. Внутрішньо – формувало спільну релігійну рамку для розрізнених племен, замінюючи локальні культи однією ієрархічною структурою, підпорядкованою князю. Церква ставала не конкурентом влади, а її партнером і легітимізатором. Зовнішньо – вводило Русь до кола “цивілізованих” християнських монархій тогочасної Європи. Шлюби наступних поколінь Рюриковичів з правлячими династіями Польщі, Франції, Угорщини та інших держав стали можливими саме тому, що Русь тепер розмовляла зі своїми сусідами спільною релігійно-політичною мовою.
Разом із хрещенням прийшла кирилична писемність, перші літописи, кам’яне храмове будівництво (Десятинна церква, згодом Софія Київська), запозичене з Візантії церковне і державне право, нові форми мистецтва й архітектури – тобто весь пакет інфраструктури, необхідної для функціонування середньовічної держави європейського зразка.
Тож коли 15 липня лунають офіційні слова про “духовну столицю”, “соборність” і “цивілізаційний вибір”, за цією риторикою стоїть цілком реальна історична логіка. А саме – спроба середньовічного правителя перетворити конфедерацію племен на єдину державу через спільну віру. Це було здійснено на межі щирого релігійного пошуку і холодного політичного розрахунку, методом, у якому вогонь і меч виявилися використаними буквально не менше, ніж проповідь і хрест.
Підготувала Рина ТЕНІНА
Підсумок від Українське життя:
Ця стаття надає глибокий аналіз події Хрещення Русі, розкриваючи її складність та багатогранність. Вона допомагає зрозуміти, що це був не просто релігійний акт, а потужний політичний інструмент, який мав далекосяжні наслідки для формування української державності. Розуміння історичного контексту та переосмислення усталених міфів дозволяє нам краще усвідомити власну історію та цивілізаційний вибір.
За матеріалами: izmail.es