Історична правда: Як Московія привласнила спадщину Київської Русі
Рина Теніна 2 вересня 2026 — 15:33 2 вересня 2026 — 11:56
Ярослав Дашкевич, видатний український історик, археограф та член-кореспондент НАН України, наголошує на необхідності глибокого переосмислення вітчизняної історії. Створюючи сучасну українську державу, ми мусимо спиратися на правдиві факти та достовірні історичні події, а не на викривлену картину минулого, нав’язану століттями чужого панування. Особливої уваги потребує питання претензій Московії, а згодом і Російської імперії, на історичну спадщину Київської Русі.
У своєму фундаментальному дослідженні “Країна Моксель або Московія” (2008-2009) В. Білінський наводить докази, взяті переважно з російських джерел, які свідчать про цілеспрямоване викривлення історії Російської імперії. Ця фальсифікація мала на меті створити міфологію про спільні історичні корені Московії та Київської Русі, надавши Москві “спадкових прав” на спадщину наших пращурів. Це так зване “шахрайство московитів” завдало нищівного удару по українському етносу, позбавивши його власної історичної пам’яті. Тепер наше завдання — розвінчати цю брехливу та аморальну московську міфологію, спираючись на незаперечні факти.
Московські, а згодом і російські правителі чудово розуміли, що для розбудови могутньої держави та імперії необхідне велике минуле. Не маючи власної славетної історії, вони вдалися до привласнення чужої. Цю стратегію започаткував ще Іван IV Грозний (1533–1584), поставивши за мету заволодіти історією Київської Русі та сформувати офіційну міфологію Російської імперії.
Ця міфологія не є невинною вигадкою. Вона безпосередньо зачіпає корінні інтереси України, спрямована на знищення її історії, мови та культури. Російські імпершовіністи протягом століть активно втілювали та продовжують втілювати цю антиукраїнську політику.
Нав’язливо вбивалася в свідомість ідея про те, що Російська держава та народ походять від великого Київського князівства, що Київська Русь є колискою трьох “братніх” народів — російського, українського та білоруського, і що росіяни, як “старші брати”, мають законне право на спадщину Київської Русі. Цю підступну брехню й досі використовують російська історіографія, державні діячі, а також так звана “п’ята колона” в Україні.
Розвінчуємо міфи: факти про походження Московії
- За часів існування Київської Русі про Московську державу не було жодної згадки. Московське князівство, як улус Золотої Орди, було засноване ханом Менгу-Тімуром лише у 1277 році, тоді як Київська Русь існувала вже понад 300 років.
- Відсутні будь-які історичні докази зв’язку Київської Русі з фінським етносом землі “Моксель” та пізнішим Московським князівством до XVI століття. У той час, як Русь прийняла християнство у 988 році, фінські племена землі “Моксель” перебували у напівдикому стані.
Як може “старший брат” з’явитися на світ на кілька століть пізніше, ніж русичі-українці, і диктувати свої умови? До кінця XV століття не існувало жодної російської держави, “старшого брата” великороса чи російського народу. Була Суздальська земля, або земля Моксель, яка пізніше стала Московським князівством у складі Золотої Орди. З кінця XIII до початку XVIII століття населення цієї землі називали московитами, а московські історики досі замовчують питання власного національного походження.
Московити та великороси: хто вони насправді?
Московити. У IX-XII століттях на землях від Тули та Рязані до сучасної Московської області проживали племена меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші — це був народ “моксель”. Саме ці племена згодом стали основою народу, що назвав себе “великоросами”.
У 1137 році на ці землі прийшов молодший син київського князя Мономаха — Юрій Довгорукий. Він започаткував князювання Рюриковичів на землях “Моксель”, очоливши Суздальське князівство. Від союзу з місцевою жінкою народився його син Андрій, якого назвали “Боголюбським”. Вихований у дикому лісовому краю серед напівдиких фінських племен, князь Андрій розірвав усі зв’язки з батьківською культурою та київськими звичаями.
У 1169 році Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ — акт варварства, що свідчить про його повну зневагу до слов’янської святині.
За короткий час (50-80 років) на кожне фінське поселення було призначено князя з роду Рюриковичів, народженого від матерів мерянського, муромського, мокшанського походження. Так виникли князівства: Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. У цей період на землю “Моксель” почали проникати окремі місіонери, поширюючи християнство. Однак, твердження московських істориків про масове “перетікання” слов’ян з Придніпров’я на землі “Моксель” не мають жодних підстав. Навіщо слов’янам із родючих земель Придніпров’я йти через непрохідні хащі та болота в невідому напівдику глушину?
На основі християнства на землі “Моксель” почала формуватися мова, яка згодом стала російською. До XII століття на цих землях проживали виключно фінські племена, що підтверджується археологічними розкопками О. С. Уварова (1872 р.). Жодного слов’янського поховання серед 7729 розкопаних курганів не виявлено. Антропологічні дослідження А. П. Богданова та Ф. К. Вовка також свідчать про відмінності між фінським та слов’янським етносами.
У 1237 році на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Ті, хто скорився, залишилися живими, хто чинив опір – був знищений. Володимирські князі Юрій та Ярослав Всеволодовичі підкорилися хану Батию, що призвело до входження землі “Моксель” до складу Золотої Орди. Військова сила цієї землі влилася в армію імперії.
Князь Юрій Всеволодович очолив військовий загін землі “Моксель” у складі війська хана Батия. Формування у 1238 році військової дружини з фінських племен, яку Батий використав у завойовницьких походах на Європу (1240-1242 рр.), є прямим доказом встановлення влади хана над Ростово-Суздальською землею.
Під час військового походу Юрія Всеволодовича на Володимирське князівство, його молодший брат Ярослав Всеволодович віддав хану Батию свого восьмирічного сина Олександра Ярославовича в аманати. Перебуваючи в Орді з 1238 по 1252 рік, Олександр, прославлений як Невський, перейняв увесь устрій та звичаї Золотої Орди. Він став “андом” (кровним братом) сина Батия Сартака, одружився на його дочці і став вірним слугою Золотої Орди, очоливши Володимирське князівство (1252–1263). Усі “перемоги” Олександра Невського — це вигадка. Князь не міг брати участі в битвах на Неві (1240 р.) та на Чудському озері (1242 р.), будучи дитиною.
Управлінська влада ростово-суздальських князів була мінімальною. Хан Батий призначав намісника — великого баскака, а на місцях — удільних баскаків. Це були повноправні правителі Золотої Орди, які керувалися законами Яси Чингізидів. Твердження московських істориків про незалежність суздальських та московських князів від Золотої Орди є брехнею. Першим правителем князівства (улуса) за ханською грамотою вважався баскак або даруга, а князі мали другорядне, а то й третє місце.
Міфом є й заснування Москви Юрієм Довгоруким у 1147 році. Москва як поселення була заснована лише у 1272 році, під час третього перепису населення Золотої Орди. Під час першого (1237-1238 рр.) та другого (1254-1259 рр.) переписів поселення Москва не згадується.
Московія, як князівство, виникла у 1277 році за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тімура і була звичайним улусом Золотої Орди. Першим московським князем став Даниїл (1277–1303), молодший син Олександра “Невського”. Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. У 1319 році хан Узбек призначив свого брата Кулхана удільним московським князем, а з 1328 року — Великим Московським князем. В російській історіографії він відомий як Іван Калита. Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. У 1319–1328 роках відбулася зміна династії Рюриковичів на династію Чингізидів у Московському улусі Золотої Орди. У 1598 році в Московії перервалася династія Чингізидів, яка розпочалася від Івана Калити (Кулхана). Отже, понад 270 років Москвою правили чисті Чингізиди.
Нова династія Романових (Кобиліних) у 1613 році зобов’язалася зберігати давні традиції та принесла клятву на вірність старій династії Чингізидів. Московська православна церква у 1613 році стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала збереження татаро-монгольської державності в Московії.
З наведених даних очевидно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди — держави Чингізидів. Татаро-монголи були “хрещеними батьками” московської державності. Московське князівство (а з 1547 року — царство) не мало жодних зв’язків з князівствами Київської Русі до XVI століття.
Великороси. Плем’я великоросів, або сучасний російський народ, з’явилося близько XV–XVII століть серед фінських племен: мурома, меря, весь та інших. Тоді зароджується його історія. Історія великоросів починається з “Залещанської землі”, з Московії, яка ніколи не була Руссю. Татаро-монголи, що прийшли на ці землі, зробили значний внесок у формування “великоросів”. У психології великороса відбився татаро-монгольський інстинкт завойовника, деспота, чия головна мета — світове панування. Так до XVI століття сформувався тип завойовника, страшного у своєму неуцтві, люті та жорстокості. Цим людям не потрібна була європейська культура та писемність, їм чужі були мораль, честь, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять. Значна частина татаро-монголів XIII–XVI століть увійшла до складу великоросів, і понад 25% російської шляхти ведуть свій родовід від них. Серед них — Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський, Купрін, Плеханов, Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Шереметьєв, Чаадаєв та багато інших.
Щоб привласнити історію Київської землі та увічнити цю крадіжку, великоросам довелося придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, виморити голодом. Українців, які сформувалися як нація в XI–XII століттях, а можливо, й раніше, оголосили “малоросами”, і цю версію нав’язували всьому світу. За найменший відступ від цієї версії людей страчували, знищували, засилали до ГУЛАГів. Радянський період був особливо жорстоким: Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на висилках і в катівнях.
Так “старший брат”, “великорос”, примушував “молодшого брата”, “малороса”, жити в жорстоких “обіймах любові”.
Створення історичної міфології російської держави
Ще за часів князювання Василя III (1505-1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив монах Філофей: “Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути”. Відтоді у московитів формується думка про всемогутність та “богообраність”, що “Москва – третій і останній Рим”. Ці ідеї поширювалися та утверджувалися, призводячи до численних кровопролиття.
За царювання Івана IV Грозного домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а й Візантійської імперії посилюються. За переказами, шапка Мономаха, нібито подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – візантійським імператором Костянтином IX, вважалася символом передачі влади Візантією Київській Русі. Враховуючи, що першим суздальським князем був шостий син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, наявність цієї шапки в Московії мала слугувати “доказом” спадкових прав московських правителів не тільки на київський престол, а й на спадщину Візантійської імперії. Був складений облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу “спадкоємних прав” синові Юрію Довгорукому. Насправді, шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку хан Узбек подарував Івану Калиті (1319-1340), який пристосував її для власного возвеличення.
Іван IV Грозний вперше вінчався на царство у 1547 році, як “наслідувач” грецьких та римських імператорів. З 37 підписів, що скріпили грамоту, надіслану з Константинополя до Москви, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став “спадкоємцем візантійських імператорів”, узаконивши брехню.
Масовану державну фальсифікацію історії свого народу розпочав Петро I. У 1701 році він видав указ про вилучення у підкорених народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо, особливо це стосувалося України-Русі.
У 1716 році Петро I “знімає копію” з так званого Кенігсберзького літопису, де було показано “об’єднання” давнього літописання Київського та Московського князівств і обґрунтовувалась єдність слов’янських та фінських земель. Однак доступ до цієї “копії”-фальшивки, як і до оригіналу, був закритий.
Ця фальсифікація стала основою для подальших — написання так званих “загальноруських літописних зводів”, які обґрунтовували право Московії на спадковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 року Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів — росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі — українців — історична назва Русь.
Петро I запросив з Європи велику кількість спеціалістів, зокрема професіоналів-істориків, до написання та фальсифікації історії Російської держави. Кожен іноземець, що поступав на державну службу, давав присягу про нерозголошення державної таємниці і зобов’язувався ніколи не покидати Московську державу. Виникає питання: які можуть бути державні таємниці при “обробці російської історії” давніх часів? У будь-якій цивілізованій європейській країні архіви розсекречуються через 30-50 років. Російська імперія смертельно боїться правди про своє минуле!
Після Петра I, який перетворив Московію на Російську державу, еліта почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. Цією справою ретельно зайнялася імператриця Катерина II (1762–1796), яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Катерина II, будучи освіченою європейкою, ознайомившись з архівними першоджерелами, звернула увагу, що вся історія держави тримається на словесній міфології і не має доказової бази.
Тому Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 року створила “Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії” під керівництвом графа А. П. Шувалова. Основне завдання комісії полягало в тому, щоб шляхом переробок літописів, написання нових літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати “законність” привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі і створити історичну міфологію держави Російської. Комісія працювала 10 років. У 1792 році “Катерининська історія” побачила світ. Робота комісії включала:
- Збір усіх письмових документів (літописів, архівів тощо), як з власної країни, так і з інших держав — Польщі, Туреччини та ін.
- Вивчення, фальсифікація, переписування або знищення історичних матеріалів. Були переписані літописи: “Слово о полку Ігоревім”, “Повість минулих літ”, “Лаврентіївський літопис” та багато інших. Деякі літописи переписувалися по декілька разів, а оригінали знищувались або засекречувалися. Так, були засекречені “Скіфська історія” А. І. Лизлова (1776, 1787 рр.) та “Історія Російська із найдавніших часів” В. М. Татіщева (1747 р.). “Скіфська історія” А. І. Лизлова чітко вказувала, що жителі Московії — це окремий, самобутній народ, який не має нічого спільного з Руссю (Києвом), Литвою, поляками тощо.
- Написання нових “загальноруських зводів”, які створювалися у XVIII столітті, але видавалися за XI, XIII, XIV століття. Ці зводи проповідували “загальноруську ідею”. Це відбувалося в той час, коли на київській землі жили слов’янські племена (поляни, древляни, сіверяни та ін.), які вже були християнами, а на “Залещанській” землі жили фінські племена (мурома, меря, весь, мокша та ін.), що перебували у напівдикому стані. Ці племена не мали спільної історії до XVI століття.
- Для обґрунтування єдності Київської Русі та фінських племен були написані тисячі зводів. Як зазначається у дослідженні В. Білінського, всі ці зводи та літописи існують лише в переписаному вигляді, жодного оригіналу. Це свідчить про неймовірну безсоромність та нахабство при створенні історії Держави Російської.
Не можна вічно жити в брехні!
Настав час, щоб українські історики написали правдиву історію України, яка ґрунтувалася б не на фальсифікованих Катериною II літописах та новостворених у XVIII столітті “загальноруських літописних зводах”, а на історичних фактах, зафіксованих у документах таких країн, як Польща, Туреччина, Греція, Іран та інших. Люди мають знати правду.
Вперше надруковано у збірці Ярослава Дашкевича “Учи неложними устами сказати правду” (К.: Темпора, 2011. – 828 с.).
Підготувала Рина ТЕНІНА
Підсумок від Українське життя:
Ця стаття є надзвичайно важливою для кожного українця, адже вона розкриває механізми історичних фальсифікацій, які століттями використовувалися для виправдання російської агресії та привласнення української спадщини. Розуміння цих процесів допоможе нам усвідомити свою справжню історію, утвердити національну ідентичність та протистояти сучасним інформаційним маніпуляціям.
Подробиці можна знайти на сайті: izmail.es