Від Золотої Слободи до Арлінгтона: Неймовірна історія Юрка Коцая – першого українського олімпійського чемпіона
Рина Теніна 7 серпня 2026 – 20:37 7 серпня 2026 – 12:08
Історія родини Коцаїв розкриває не лише витоки спортивних звершень Юрка, але й визначає життєві принципи, що сформували його подальший шлях. Детальніше про це розповідає ІП “Кур’єр” з посиланням на ІП.
Примітка: У родині майбутнього чемпіона використовувалися українські форми імен та прізвищ – Юрко Коцай. В американських документах та пресі він фігурував як George Harold Kojac (англомовна вимова – Джордж Коджак). У цій статті поєднуються обидві форми: українська – при згадці про родину та українське середовище, і англомовна – в цитатах та при посиланні на американські документи.
Юрко Коцай, 1930 рік
На початку ХХ століття, подібно до тисяч інших галицьких селян, 31-річний Михайло Коцай разом із дружиною Оленою та трирічним сином-первістком залишив своє рідне село Золота Слобода, що належало до Бережанського повіту в Галичині, а нині – Тернопільської області. Причини міграції були типовими для того часу: крайня бідність, брак землі та відсутність життєвих перспектив.
31 жовтня 1909 року, на борту пароплава, що прямував із Гамбурга, родина прибула до Нью-Йорка, плекаючи надію на нове, краще життя. Як і більшість українських емігрантів першої хвилі, Коцаї розпочинали свій шлях практично з нуля. Михайло займався некваліфікованою працею, а Олена також була змушена виконувати важку та низькооплачувану роботу. Жили вони вкрай скромно, проте навіть за мізерних заробітків родина знаходила можливість підтримувати українські громадські та благодійні ініціативи, допомагати співвітчизникам та зберігати зв’язок з батьківщиною.
Українська громада Нью-Йорка на той час була ще відносно невеликою, але надзвичайно згуртованою. Переважна більшість із майже п’ятнадцяти тисяч русинів-українців мешкала компактно на Нижньому Іст-Сайді – районі, який згодом став відомий як Українське село. Еміграція не послабила зв’язку Коцаїв з українським середовищем. Навпаки, вже за кілька років вони стали помітними учасниками громадського життя Нью-Йорка.
Олена Коцай виявилася особливо активною у громадській діяльності: вона виконувала обов’язки секретаря одного з українських товариств та брала участь в аматорських театральних постановках. Українське середовище формувало і дітей Коцаїв. Вони брали участь у хорових співах у місцевій українській церкві, а сама родина, навіть по закінченні десятиліть життя в Америці, незмінно вказувала українську мову як рідну у переписах населення США. Це красномовно свідчить про те, що переїзд до Америки не означав для Коцаїв втрати їхньої національної ідентичності.
Втім, внесок родини в українську громаду не обмежувався лише культурною діяльністю. Протягом майже трьох десятиліть імена Михайла та Олени Коцаїв регулярно з’являлися на сторінках газети “Свобода” серед меценатів, які робили пожертви на українські громадські, культурні та благодійні потреби.
Коцаї долучалися до збору коштів на допомогу хворим на сухоти колишнім українським січовим стрільцям у Чехословаччині; політичним в’язням та інвалідам на рідних землях; на спорудження у Львові притулку для українських інвалідів, які боролися за незалежність України; на визвольні змагання; на підтримку колишніх учнів “Рідної школи”, що навчалися за кордоном; на допомогу Карпатській Україні та українським біженцям. Особливо вагомою була їхня підтримка рідної Бережанщини. У 1922 році Коцаї виділили кошти на допомогу односельцям-в’язням, які перебували в польських тюрмах. Вони також підтримували будівництво народних домів у Байківцях, Денисові, Раківцях і Чернилеві, а також брали участь у зборі коштів на відбудову Читального дому в рідній Золотій Слободі, зруйнованого внаслідок польської пацифікації 1930 року.
Ці пожертви були не просто жестами заможних меценатів. Їх робила багатодітна родина, що заробляла на життя важкою щоденною працею і мусила ретельно планувати кожен витрачений долар. Саме тому ці внески яскраво ілюструють систему цінностей, у якій виховувалися діти Михайла та Олени Коцаїв.
У Нью-Йорку родина Коцаїв поповнилася ще сімома дітьми – трьома синами та чотирма доньками. Першим з них, 2 березня 1910 року, народився Юрко. Як дитина, народжена на американській землі, він автоматично отримав громадянство США. У свідоцтві про народження його ім’я та прізвище були записані в англомовній формі – George Harold Kojac. Але українська мова, церква, громадське життя та допомога рідному краю залишалися невід’ємною частиною життя родини Коцаїв.
Як зазначала тогочасна преса, перші уроки плавання Юрко здобував у водах Іст-Рівер, куди він ходив разом зі старшим братом Степаном. Родина не могла собі дозволити відвідування платних басейнів, тому річка стала його першою спортивною школою. Степан терпляче навчав молодшого брата триматися на воді, а згодом разом із батьками став одним із його найвідданіших прихильників. Підтримка родини супроводжувала Юрка протягом усього його спортивного шляху – від перших дитячих запливів до участі в Олімпійських іграх.
Юрко Коцай, 1927 рік
Коли хлопцеві виповнилося близько дванадцяти років, один зі знайомих привів його до благодійного Boys’ Club на Томпкінс-сквер. Для сина бідних емігрантів це стало справжнім подарунком долі: клуб мав безкоштовний критий басейн, де Юрко вперше отримав можливість тренуватися регулярно. Саме там його природна любов до води почала трансформуватися у видатний спортивний талант.
До старшої школи Юрко Коцай підійшов уже як досвідчений плавець. Навчання в DeWitt Clinton High School у Бронксі стало переломним етапом його життя. Школа славилася суворою дисципліною, високим рівнем освіти та однією з найкращих спортивних баз серед державних навчальних закладів Нью-Йорка. Коцай виступав за шкільну команду в Лізі державних шкіл (Public Schools Athletic League – PSAL). Дуже швидко він став її беззаперечним лідером. Юрко не просто перемагав – він регулярно оновлював рекорди Нью-Йорка серед школярів як у плаванні на спині, так і вільним стилем. Уже в старших класах його результати перевищували досягнення багатьох університетських спортсменів.
У січні 1927 року сталося те, що для звичайного школяра здавалося майже неможливим. Юрка запросили взяти участь у відкритих змаганнях Пенсильванського університету – одному з найпрестижніших студентських турнірів країни. Хоча фаворитами вважалися досвідчені університетські плавці, школяр із Нью-Йорка сенсаційно здобув перемогу над ними на дистанції 100 ярдів.
Замітка у газеті The Daily Journal-Herald від 12 квітня 1927 року
Після сенсаційної перемоги сімнадцятирічного Юрка Коцая американська преса шукала пояснення його успіху навіть… на кухні. Газета Deseret News опублікувала дотепну статтю під заголовком “How Mama’s Soup Made a Champion” (“Як мамин суп зробив чемпіона”). У ній стверджувалося, що секретом перемог молодого плавця був борщ – улюблений суп, який мама готувала з яловичини та капусти. Ця газетна історія, хоч і написана з гумором, мимоволі засвідчила те, що навіть після років життя в Америці побут української родини залишався практично незмінним.
До закінчення школи Коцай уже встановив свій перший офіційний світовий рекорд, пропливши 50 ярдів на спині за 29 секунд. Саме тоді спортивна преса вперше почала порівнювати його з найвідомішим американським плавцем – Джонні Вайсмюллером. На дистанції 150 ярдів Юрко навіть перевищив рекорд легендарного чемпіона. Попри щоденні тренування, він залишався старанним учнем. Особливо легко йому давалися природничі науки. Саме успіхи в навчанні відкрили перед ним шлях до університету, а згодом – і до здобуття медичної освіти.
Вражаючі результати зробили Коцая одним із найперспективніших молодих плавців Сполучених Штатів. Ще до закінчення школи він отримав пропозиції від кількох провідних університетів, які прагнули бачити його у своїх спортивних командах. Зрештою Юрко обрав Ратґерський університет (Rutgers University) – один із найсильніших центрів студентського плавання країни. Однак спортивна кар’єра Коцая розвивалася настільки стрімко, що університетські старти відійшли на другий план. Тренери збірної США включили його до олімпійської команди ще до початку навчання. Вісімнадцятирічний юнак вирушав до Амстердама вже не як перспективний школяр, а як один із найталановитіших плавців Америки.
Виступ Юрка Коцая на Іграх IX Олімпіади 1928 року став однією з головних сенсацій плавального турніру. Хоча збірна США традиційно домінувала у цьому виді спорту, саме молодий українець із Нью-Йорка став одним із її головних героїв. На дистанції 100 метрів на спині Коцай не лише здобув золоту медаль, а й встановив новий світовий рекорд. Репортери називали його заплив “ідеальним” і “демонстрацією абсолютної переваги”. Газети писали, що він виграв настільки легко, ніби це було звичайне тренування. Його олімпійський рекорд виявився настільки високим, що став єдиним плавальним рекордом Амстердама, який не був перевершений навіть на наступній Олімпіаді 1932 року в Лос-Анджелесі.
Найсильніші американські плавці на Ігорах IX Олімпіади в Амстердамі, 1928 рік.
Зліва направо: Бастер Крабб, Рей Радді, Юрко (Джордж) Коцай, Джонні Вайсмюллер
Друге золото Юрко здобув у складі американської естафетної команди 4×200 метрів вільним стилем, де плив поруч із легендарним Джонні Вайсмюллером. Крім того, він посів четверте місце на дистанції 100 метрів вільним стилем, лише трохи поступившись призерам.
Американська преса писала про Коцая як про нового лідера збірної США та одного з найуніверсальніших плавців світу. Йому однаково успішно підкорялися плавання на спині й дистанції вільним стилем – поєднання, яке навіть тоді траплялося вкрай рідко.
Замітка у газеті “Час” від 2 жовтня 1928 року
Олімпійські медалі й світові рекорди зробили Юрка Коцая одним із найвідоміших плавців світу. Проте газетні звіти розповідають лише про результати. Значно цікавішим є питання: якою людиною був вісімнадцятирічний хлопець, який раптом опинився серед спортивної еліти світу?
Найяскравіший портрет молодого Коцая залишив угорський плавець, журналіст і учасник тих самих Олімпійських ігор Іштван Боронь. Він не описував чемпіона – він описував хлопця, якого щодня бачив поруч. Боронь згадував, що вперше помітив Коцая на трибунах амстердамського басейну. Перед ним стояв зовсім не схожий на майбутню світову знаменитість юнак: величезні американські черевики, білі спортивні шкарпетки, потертий синій светр, бронзова плавальна шапочка, насунута майже на очі, і неслухняне кучеряве волосся. “Виглядав, як кіноактор, якому дісталася роль гангстера з Брукліна”, — жартував журналіст.
Юрко Коцай у запливі на Олімпійських Іграх в Амстердаме, 1928 рік
Проте найбільше його зацікавила не зовнішність Коцая, а його походження: “- Кажуть, Коджак походить з українського кварталу Нью-Йорка, а його батькові доводиться ще дбати про цілу зграю маленьких Коджаків. Далі Боронь із властивим йому гумором додавав: – Схоже, тато Коджак має бути дуже здібною людиною – він ще й примудряється оплачувати університетські студії Джорджа… У кварталах Нью-Йорка, де живуть іммігранти, заможних людей дуже мало, а американські університети відкривають свої двері переважно дітям забезпечених янкі.”
Цей короткий уривок сьогодні має особливу цінність. Він підтверджує те, що ми знаємо з інших документів: сучасники добре розуміли, що Коцай походив із бідної української емігрантської родини, а його шлях до світової слави був значно складнішим, ніж у більшості американських спортсменів.
Про становище Юрка у світовому плаванні промовисто свідчить і фотографія, опублікована 1928 року в угорському журналі “Sportélet“. На ній поруч стоять троє найвідоміших плавців своєї доби – швед Арне Борг, угорець Іштван Боронь і американець Юрко Коцай. Це був своєрідний портрет еліти світового плавання кінця 1920-х років.
Фото 1928 року у журналі “Sportelet”
Втім, спортивна велич майже не позначилася на характері молодого чемпіона. Боронь згадував, що Коцай ставився до плавання легко й невимушено. Він не справляв враження людини, одержимої рекордами чи медалями, і, здається, значно більше любив сам процес, ніж славу, яка приходила разом із перемогами. Понад усе він любив жартувати. Міг зненацька розіграти товаришів по команді, вигадати чергову витівку або влаштувати кумедний безлад, щоразу заряджаючи гарним настроєм усіх навколо.
Після завершення Олімпіади американська команда вирушила у післяолімпійське турне Європою. І тут Коцай знову здивував оточення – цього разу не результатами, а своєю простотою. “Він поводився як великий підліток, як добре вихована дитина”, – писали очевидці. Він не вимагав особливого ставлення, не користувався славою дворазового олімпійського чемпіона й однаково щиро радів кожному новому місту, новим знайомствам і навіть незвичній їжі, яку із задоволенням куштував. Саме таким – відкритим, доброзичливим і напрочуд скромним – Юрка Коцая запам’ятали люди, які знали його не за газетними заголовками, а в повсякденному житті.
Не менш промовистою була реакція української громади Сполучених Штатів. Газета “Свобода” повідомляла, що після повернення олімпійської збірної до Нью-Йорка міський голова Джеймс Дж. Вокер урочисто привітав Юрка Коцая в міській раді. На урочистому прийомі були присутні міські урядовці, представники спортивних організацій та учні Public School № 64 – початкової школи, де раніше навчався Юрко Коцай. Для дітей із бідного району Нижнього Іст-Сайду він уже став живим прикладом того, що наполегливість і праця можуть привести до світового визнання. Замітка у газеті “Час” мала промовистий заголовок – “Нью-Йорк гордий з українця“. Для українських емігрантів це була не просто спортивна новина. Це було визнання того, що син українських переселенців, вихований у бідному кварталі Нью-Йорка, став одним із найкращих спортсменів світу.
Замітка у газеті “Час” від 13 листопада 1928 року
Американська преса теж охоче підхопила цю історію. Журналісти писали про юнака, який ще кілька років тому вчився плавати у стрімких водах Іст-Рівер, де єдиним учителем була сильна течія, а тепер стояв на найвищій сходинці олімпійського п’єдесталу. Так народжувалася американська легенда про хлопця з родини емігрантів, який здійснив свою мрію. Для українців же він залишався насамперед Юрком Коцаєм – сином Михайла й Олени Коцаїв із далекої Золотої Слободи.
Під час навчання в Ратґерському університеті Юрко став легендою університетської команди. Упродовж студентських років він не програв жодного запливу в матчевих зустрічах, був капітаном команди, здобув титул чемпіона NCAA та закінчив університет у 1931 році.
Після тріумфу в Амстердамі здавалося, що перед Юрком Коцаєм відкритий шлях до ще більших спортивних звершень. Йому було лише дев’ятнадцять років. Дворазовий олімпійський чемпіон, світовий рекордсмен, один із найпопулярніших молодих плавців Америки – спортивні оглядачі майже одностайно вважали, що саме він стане головною зіркою наступних Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі. Так думали не лише журналісти. Навесні 1931 року багаторічний тренер Джо Рудді говорив угорській газеті “Nemzeti Sport“: – Якщо говорити відверто, то верхньої межі можливостей Коджака ми ще не знаємо. Він однаково блискуче виступає і на спині, і вільним стилем.
Не менш красномовною була оцінка Джонні Вайсмюллера. Згадуючи один із фіналів чемпіонату США, він писав: – Коджак працював, як демон… До останніх метрів він випереджав мене майже на два метри.
Фото і замітка у газеті “Slovensky Dennik” від 31 березня 1934 року
Саме тоді угорська преса назвала Юрка некоронованим королем американських вод. Після завершення кар’єри Вайсмюллера багато хто бачив саме Коцая новим лідером американського плавання. Але життя розпорядилося інакше. Улітку 1932 року на олімпійський відбір у Цинциннаті він… не приїхав.
Для спортивного світу це стало несподіванкою. Причину пояснила його мати. Велика депресія боляче вдарила по родині Коцаїв. Батько працював лише неповний робочий тиждень, удома залишалося семеро молодших дітей, а навчання на медичному факультеті Колумбійського університету, де Юрко продовжив освіту, вимагало не тільки часу, але й значних коштів. Водночас спортивна слава допомагала Коцаєві знаходити роботу. Преса згадувала його серед вихователів престижного літнього табору, куди запрошували відомих спортсменів. Саме такі сезонні заробітки давали змогу оплачувати освіту і допомагати родині, тож Юрко працював вихователем, відмовившись від боротьби за другу Олімпіаду.
В інтерв’ю Associated Press Гелен Коцай сказала слова, які сьогодні звучать не менш промовисто, ніж понад дев’яносто років тому: – Джордж любить плавання і хотів би бути там. Але зараз найважливіше – його медична освіта… У нашій родині дев’ятеро людей, і ми мусимо дуже ретельно рахувати кожен долар. Для дітей емігрантів подібний вибір був добре знайомий. Перед Юрком постало непросте рішення: продовжити шлях до нових олімпійських перемог чи здобути професію, яка забезпечить майбутнє не лише йому самому, а й усій родині. Він обрав медицину. Як зазначав Іштван Боронь, навіть американська федерація плавання не могла допомогти своєму чемпіонові матеріально. Правила аматорського спорту категорично забороняли будь-яку фінансову підтримку спортсменів. Здавалося, на цьому блискуча спортивна кар’єра завершилася.
Попри надзвичайно складне навчання, роботу й допомогу родині, Коцай не залишив плавання. Уже через рік він знову встановлював рекорди, здобував титули чемпіона США і повернувся до числа найсильніших плавців країни. Сьогодні важко не дивуватися, як йому це вдавалося. Медичний факультет Колумбійського університету (Columbia University College of Physicians and Surgeons) належав до найпрестижніших у Сполучених Штатах. Водночас Юрко працював, допомагав великій родині пережити роки Великої депресії й залишався спортсменом світового рівня. Збережені документи не пояснюють, як саме він знаходив на це сили. Але вони переконливо свідчать про інше: він не відмовився ні від своєї професійної мрії, ні від спорту.
Юрко (Джордж) Коцай і Кетрін Фогарті після одруження, грудень 1935 року. Підпис: – олімпійський чемпіон США з плавання Джордж Коджак, мабуть, почуватиметься як удома, вирушаючи у “море подружнього життя”. Тепер це вже доктор Джордж Коджак. На фото він разом зі своєю нареченою Кетрін Фогарті у Нью-Йорку
Поступово медицина й плавання почали поєднуватися. Ще навчаючись в університеті, Коцай працював вихователем у престижному літньому таборі, куди запрошували відомих спортсменів, лікарів і випускників провідних американських університетів. Його олімпійська слава відкривала нові можливості, але заробляв він не спортивними виступами, а власною працею.
Попри дедалі більшу популярність у спортивному світі та напружену працю лікаря, Коцай не втрачав зв’язку з українською громадою Нью-Йорка. У 1938 році українці урочисто вітали його в церкві святої Марії. Збережена фотографія із цієї зустрічі стала ще одним свідченням того, що для своїх земляків він залишався не лише знаменитим американським чемпіоном, а передусім Юрком Коцаєм із української родини.
Фото і замітка у газеті “Свобода” від 20 червня 1938 року
Після отримання диплома лікаря Коцай не порвав зі спортом. Навпаки, він почав дивитися на нього очима медика. Американська преса вже 1940 року називала його експертом із техніки плавання. Відома плавчиня Конні Діффендорфер згадувала, що саме доктор Коцай почав тренувати її з суто наукового погляду, і лише за одинадцять місяців допоміг покращити результат на вісім секунд.
Колишній олімпійський чемпіон поступово ставав людиною, яка поєднувала медицину зі спортом. Незабаром ці знання знадобилися в зовсім іншій сфері.
Ще з 1938 року він був кадровим офіцером Медичного корпусу. А під час Другої світової війни Юрко Коцай став військовим лікарем Військово-повітряних сил США. Його служба була пов’язана з медичним забезпеченням авіаційних підрозділів і санітарними авіаперевезеннями. У травні 1946 року американські газети повідомляли про складну евакуацію тяжкохворого працівника з Азорських островів до США. Протягом тринадцяти з половиною годин польоту медичний супровід пацієнта забезпечував капітан Джордж Коджак. Лише після цього журналісти нагадували читачам, що поруч із пацієнтом перебував не просто військовий лікар, а дворазовий олімпійський чемпіон. Після завершення війни він залишився у Військово-повітряних силах США. Наступні два десятиліття Джордж Коджак присвятив військовій медицині, служив на посаді командира базового госпіталю на авіабазі Отіс та головного авіаційного хірурга 4707-го крила протиповітряної оборони. Завершив службу в 1965 році в званні полковника. Так людина, яку світ спочатку знав як дворазового олімпійського чемпіона, більшу частину свого життя прожила вже як лікар і офіцер.
Історія Юрка Коцая – це не лише історія видатного спортсмена. Це історія української родини, яка, попри еміграцію, зуміла зберегти свою мову, культуру й національну пам’ять, а також виховала сина, ім’я якого назавжди ввійшло до світової спортивної історії.
Протягом багатьох десятиліть його ім’я майже не згадувалося в Україні. Натомість американська преса й далі пам’ятала про нього. Навіть через сімнадцять років після олімпійського тріумфу популярна газетна рубрика But It’s True! нагадувала читачам, що знаменитий чемпіон навчився плавати у водах Нью-Йорка, а журналісти, згадуючи його спортивні успіхи, водночас розповідали вже про доктора Коцая, військового лікаря, наставника молодих плавців і людину, яка присвятила життя медицині. Життя Юрка Коцая стало прикладом дивовижного шляху, який пройшов син українських емігрантів із невеликого подільського села. Він здобув світову славу як дворазовий олімпійський чемпіон, свідомо відмовився від другої Олімпіади заради медичної освіти, присвятив десятиліття службі військовим лікарем і завершив кар’єру в званні полковника Військово-повітряних сил США.
Юрко Коцай помер 28 травня 1996 року. Його поховали на Арлінгтонському національному кладовищі – місці останнього спочинку президентів, генералів, астронавтів, Героїв війни та тисяч військовослужбовців, які присвятили життя служінню своїй державі. Це була остання державна шана людині, яку світ спочатку запам’ятав як великого спортсмена, а згодом – як військового лікаря.
Пам’ятник на Арлінгтонському національному військовому цвинтарі
Наскільки сьогодні дозволяють стверджувати відомі джерела, саме Юрко Коцай став першим спортсменом українського походження, який здобув звання олімпійського чемпіона. Його перемога в Амстердамі 1928 року відкрила золоту сторінку в історії українців на Олімпійських іграх.
За свої спортивні досягнення Юрко Коцай був включений до Міжнародної зали слави плавання (International Swimming Hall of Fame), Зали спортивної слави Ратґерського університету (Rutgers Athletics Hall of Fame), а також Нью-Йоркського Українського музею спорту та Зали спортивної слави (Ukrainian Sports Hall of Fame and Museum). Проте в самій Україні про першого олімпійського чемпіона українського походження знають значно менше, ніж за океаном.
Мабуть, саме тому його ім’я варто повернути не лише до історії світового плавання, де воно давно посідає належне місце, а й до української історичної пам’яті. Адже Юрко Коцай був не просто видатним чемпіоном. Він став прикладом того, як син українських емігрантів, не зрікаючись свого походження, зміг досягти світового визнання, а здобуту славу перетворити на багаторічне служіння людям.
Для української громади він назавжди залишився Юрком Коцаєм – сином Михайла та Олени Коцаїв із Золотої Слободи. Уже в серпні 1928 року, одразу після Олімпіади в Амстердамі, газета “Свобода” писала про нього: – …люди, що його знають, кажуть, що він щирий Українець.
Підготувала Рина ТЕНІНА
Підсумок від Українське життя:
Ця стаття – справжня скарбниця для тих, хто цікавиться історією видатних українців та їхнім внеском у світову культуру. Вона розкриває надзвичайну історію Юрка Коцая, показуючи, як попри всі труднощі еміграції та бідності, українська родина змогла виховати всесвітньо відомого спортсмена, лікаря та полковника. Історія Коцая є потужним нагадуванням про важливість збереження національних коренів, наполегливість у досягненні мрій та силу людського духу. Для сучасних українців це не просто розповідь про чемпіона, а джерело натхнення та приклад для наслідування, що доводить: походження не визначає межі досягнень, а праця та відданість своїм цінностям відкривають шлях до вершин.
За матеріалами: izmail.es