У свіжому фотопроєкті, присвяченому материнству, львівська майстриня фотографії Олена Субач по-новому інтерпретує класичний художній мотив у нинішніх реаліях.
Персонажі незвичайної та життєрадісної серії Олени Субач – матері синів, які з’явилися на світ під час широкомасштабної війни. Вони годують немовлят молоком, бавляться з ними в Спайдермена, любуються квітучими абрикосами в саду біля дому. Здебільшого вони зображені цьогорічного літа у Львові та Києві, але викликають асоціації з героїнями “райського саду” – традиційного сюжету італійського живопису епохи Відродження. “На полотнах Рафаеля, Перуджино чи Белліні, які мене надихали, на задньому плані можна побачити hortus conclusus (з латини – “закритий сад”) – зі стіною, джерелом, деревами, квітами, птахами, – розповідає Субач. – Ідеалізований ландшафт виконував функцію символічного простору Богоматері. Мені закортіло, щоб героїні теж знаходились у “просторі мами””.
Реклама.
Даний задум 44-річна Субач втілила на запрошення Vogue як переможниця премії FUTURESPECTIVE 2025 – спільної ініціативи видання і світової платформи PhotoVogue. Авторка називає це портфоліо класичним, оскільки мати і дитина – вічний сюжет в історії культури. Однак визнає: теперішні часи потребують нових символів. На одній із фотографій білява жінка у яскраво-синьому одязі тримає в одній руці немовля, а в іншій – синє пташине пір’я. Це перо папуги ара, що для мисткині уособлює безпечний простір і допомогу. Цей знімок із 37-річною Юлею та її однорічним сином Євгеном було зроблено в центрі реабілітації диких птахів “Вільні крила” на Львівщині. Тут приймають поранених пернатих і після одужання повертають у природу. Героїня фотографії та її чоловік Віктор – засновники організації, яка піклується переважно про птахів з прифронтових і звільнених територій.
Економіст і дизайнер за освітою, Субач почала фотографувати у 2011 році у Львові. На формування творчого стилю вплинув дідусь, іконописець Петро Литвин. Наприкінці 1980-х сім’я проживала в містечку Червоноград (зараз Шептицький) на Львівщині: тоді дідусь мав багато замовлень від храмів і найбільше писав саме Діву Марію з дитиною. “Найбільшим задоволенням для мене шестирічної було, коли дід говорив: “Бери пензлик, можеш замалювати скло за Богородицею””, – з усмішкою пригадує вона.
Новий проєкт Олени продовжує теми, до яких вона звертається у минулих серіях: “Сховане” (2022) про збереження українських пам’яток під час війни, “Бабусі на межі раю” (2019), де досліджує тему недовговічності людського буття і розриву поколінь, та “Діва у вежі” (2018) про суспільні стереотипи, які формують образ сучасної жінки. Поштовхом для нового портфоліо стала її приятелька, художниця Наталія Віслоцька, мати чотиримісячного Юліана. Навідавшись до неї в гості, Субач зустріла кількох молодих матерів: “Мені захотілося відтворити цю лагідність і любов, які існують всупереч усьому”. Фотографка прагне досягти такого ступеня близькості, щоб жінки “забули про мою присутність, про камеру – і просто жили на фотографіях”.
Героїні Субач – близькі подруги та незнайомі жінки, про яких вона дізнається завдяки сарафанному радіо. У знімках мисткиня має намір передати історії, заховані за посмішками чи слізьми: більшість героїнь – дружини військових; їхні чоловіки місяцями бачать своїх дітей лише через камеру смартфона. Одна з них – акторка львівського Театру імені Марії Заньковецької, зірка фільму “Памфір” Соломія Кирилова з сином Лукою. Її чоловік, відомий український хореограф, засновник колективу Apache Crew Анатолій Сачівко, зараз воює.
Олена називає цей проєкт міфологічним, посилаючись на явище, вивчене британським біологом Сатоші Каназавою в нульових, – “ефект солдата, що повернувся”. Статистичні дані підтверджують: під час війн і незабаром після них народжується більше хлопчиків, ніж дівчаток. “Я бачу в цьому містичний кругообіг життя”, – говорить Субач і згадує історію своєї знайомої, чий брат-військовий зник безвісти два роки тому. У день, коли вона народила сина, родині надійшла звістка від командування: знайшли тіло брата.
“Мені насамперед хотілося вивчити таємницю життєвої сили, яка пробивається крізь важкі часи”, – зазначає авторка. Протягом декількох років Олена намагалася завагітніти і вважає роботу над серією фотографій терапевтичною і для себе – нарешті вона дозволила собі доторкнутися до забороненої теми.
