“Я вижив, щоб розповісти”: Дмитро Хилюк про три роки в російському полоні та повернення до реальності
Рина Теніна 1 лютого 2026, 23:34 1 лютого 2026, 11:07
Наприкінці 2025 року в Києві відбулася знакова подія – Шості “Медіадна Премії імені Георгія Ґонґадзе”. Цьогоріч премія стала майданчиком для глибокої та емоційної розмови з журналістом Дмитром Хилюком. Його історія – це понад три роки незаконного ув’язнення в росії після викрадення під час окупації Київщини.
“Суспільне Культура” у співпраці з PEN Ukraine презентували текстову версію цієї відвертої бесіди, де Дмитро ділився своїми переживаннями про утримання в полоні, процес реабілітації після звільнення та роботу журналіста в умовах війни. Розмову вела журналістка “Радіо Свобода” Ольга Сніцарчук.
Повернення до буденності: втрачені навички та інформаційний вакуум
Дмитро Хилюк розповів про несподівані труднощі, з якими зіткнувся одразу після повернення додому. Навіть такі звичні речі, як користування гаманцем, відновлення втрачених навичок роботи з телефоном чи пошук паспорта, вимагали значного часу та зусиль. Втрата звичної рутини в полоні призвела до своеїрідної “паніки” від необхідності згадувати базові побутові дії.
“У полоні в нас не було нічого: ні ручки, ні папірчика, щоб щось написати, намалювати та якось зайняти себе”, – згадує Дмитро. Відсутність будь-яких матеріальних засобів змушувала його вдаватися до ментальних вправ, таких як згадування шкільних формул чи проведення обчислень у голові. Це допомагало зберігати розумову активність та уникнути деградації.
В умовах повного інформаційного вакууму, єдиним джерелом новин були нові полонені, що потрапляли до їхньої камери. Ця інформація надходила нечасто і була фрагментарною. Дмитро згадує, як дізнався про існування “шахедів” від одного з новоприбулих ув’язнених, і лише після повернення зрозумів масштаби цієї загрози для України.
- Дізнання про війну: Полонені знали про тривалість війни, окупацію Криму та південних областей, але деталей бракувало.
- Цікавість до життя: Постійне бажання дізнатися про курс долара, вартість продуктів та загальний стан життя в країні.
- Психологічний тиск: У минулому, коли росіяни вважали, що перемагають, полоненим примусово показували їхню пропаганду, вимагаючи переказувати новини про “успіхи” армії.
- Зміна настроїв: Після першої мобілізації в росії та початку затяжної війни, пропагандистські телевізори з камер забрали, а охоронці стали більш агресивними, що свідчило про проблеми на фронті.
Режим ув’язнення та мовні обмеження
Звичайний день у полоні був монотонним і суворим: підйом, прибирання, примусове виконання російського гімну (в першій в’язниці), обмежений час для пересування по камері, їжа та вечірнє прибирання. Спілкування дозволялося, але тихо. Світло в камерах було постійно увімкнене.
Дмитро зазначає, що став жертвою, ймовірно, через свою журналістську діяльність, хоча не виключає і випадковості, адже разом із ним було затримано й інших цивільних. Однак, його статус журналіста, на його думку, міг дещо пом’якшити жорстокість поводження, не допускаючи серйозних каліцтв.
У в’язниці в Брянській області охоронці вимагали спілкуватися виключно російською мовою і надзвичайно агресивно реагували на українську. Проте, попри загальну ворожість, траплялися випадки, коли охоронці цікавилися журналістською роботою Дмитра, його знаннями про українські суди та перекладами слів. Слідчі, які мали вищу освіту, також виявляли цікавість до життя в Україні, дивуючись гей-парадам та акціям протесту, що свідчило про їхню повну відірваність від реалій українського суспільства.
Шок від реалій після повернення
Повернення додому принесло не лише полегшення, але й низку неприємних відкриттів. Дмитро був вражений існуванням московської церкви в Україні, вважаючи її філією ФСБ, яка продовжує функціонувати легітимно. Також його здивувало широке використання російської мови, особливо в Києві, після двох років повномасштабної війни.
Не менш неприємно вразили політичні чвари та корупція, які, на його думку, продовжують існувати у великих масштабах, коли частина суспільства бореться за виживання на фронті. Зміни торкнулися й його рідного дому в Козаровичах, який постраждав від окупації. Попри це, Дмитро відзначив приємне враження від активного будівництва та розвитку Києва, що свідчить про життя міста попри всі виклики.
Зміна формату життя в Києві також помітна: менше подій, порожніші вулиці, ніж до полону. Обстріли, до яких неможливо звикнути, залишаються постійним нагадуванням про війну, хоча панічний страх минув, поступившись місцем обережності.
Підготувала Рина ТЕНІНА
Підсумок від Українське життя:
Ця розповідь Дмитра Хилюка надзвичайно цінна для розуміння глибини переживань українців, які пройшли через російський полон. Вона показує не лише жахи війни та репресій, але й неймовірну стійкість людського духу, важливість базових знань та складність повернення до нормального життя. Ця історія спонукає до роздумів про реалії сьогодення та потребу протистояти російській агресії на всіх рівнях.
Джерело: izmail.es