Українська психіка в епіцентрі асинхронної травми: як знайти порозуміння, коли біль різний
Рина Теніна 3 вересня 2026 – 11:29 3 вересня 2026 – 11:29
Уявімо ранок після масштабної повітряної атаки. В одному столичному кафе зібралися троє різних людей. Один з них два тижні тому повернувся з фронту. Інша жінка провела всю ніч в укритті, оберігаючи маленьку дитину. Третій чоловік приїхав ранковим потягом із Закарпаття, практично не відчувши на собі вибухів протягом усієї війни. Вони п’ють каву, гортають стрічку новин. Вони – громадяни однієї країни, але їхні нервові системи функціонують у кардинально відмінних реаліях.
Цю унікальну проблематику досліджує психотерапевтка та письменниця Ксенія Тейлор, членкиня Української асоціації психотерапевтів та Європейської асоціації психотерапії. Матеріал підготовлено ІП “Кур’єр” з посиланням на 24Канал.
Війна одна – сприйняття болю різне
Не існує універсальної української травми. Натомість, ми маємо мільйони індивідуальних травм, кожна з яких розвивається з власною динамікою. Хтось досі проживає шок лютого 2022 року. Інший – пекельні бої за Бахмут. Хтось – втрату житла. Хтось – смерть близької людини. Є й ті, хто вже намагається відновити життя, а є й ті, хто досі не може знайти спокою навіть уві сні.
Саме це явище я визначаю як “асинхронність травми” – поки що авторський термін, який описує ситуацію, коли одна й та ж війна викликає глибоко індивідуальні переживання болю.
Найбільша помилка, яку ми часто чинимо стосовно одне одного, – це очікування однакових реакцій на подібні події. Нас дивує, як хтось може сміятися, коли “війна триває”, або засуджує надмірну заглибленість у воєнні події, закликаючи “відпустити”. Ми сперечаємося не про факти, а про те, як правильно проживати війну, і майже завжди програємо ці суперечки, бо неможливо синхронізувати те, що за своєю природою різне.
Час впливає на психіку по-різному
Людська психіка не підкоряється календарю. Вона не знає дат, офіційних розпоряджень чи повідомлень. Для одних війна почалася 24 лютого 2022 року. Для інших – ще у 2014-му. Для когось вона стала реальністю в день отримання дзвінка з фронту, а для декого – щоразу, коли вночі лунає сирена.
Травма живе не в хронології, а в нервовій системі. Саме тому двоє людей, які перебували поруч під час вибуху, за місяць можуть опинитися в абсолютно різних психологічних світах. Один повернеться до роботи та почне планувати майбутнє, тоді як інший не зможе вийти з дому, відчуваючи внутрішній тремор. І жоден із них не є “сильнішим” чи “слабшим” – їхні нервові системи просто обробляють інформацію з різною інтенсивністю.
Асинхронна травма – це стан, коли люди переживають одну й ту саму історичну подію, але перебувають на різних стадіях її психологічного осмислення. Саме тому часто руйнуються дружні стосунки, виникає нерозуміння в родинах, з’являються образи між військовими та цивільними, між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився, між мешканцями різних регіонів, між людьми, які втратили все, і тими, хто зберіг хоча б частину свого життя.
Проблема не лише в різному досвіді, а й у розбіжностях психологічного часу. Хтось уже намагається жити далі, а хтось ще не мав змоги повноцінно оплакати минуле. Коли такі люди зустрічаються, вони помилково вважають, що говорять однією мовою, хоча насправді спілкуються з різних часових вимірів своєї психіки.
І саме тут народжується те, що ми все частіше спостерігаємо в українському суспільстві: не брак співчуття, а нездатність розпізнати біль іншого. Ми мимоволі починаємо вимірювати страждання, порівнювати втрати, доводити, чий біль “справжніший”, чия історія жахливіша, хто має більше права на втому, злість чи мовчання.
Але травма не визнає рейтингів. Вона не змагається. Вона лише прагне бути поміченою.
Ми не знаємо, що переживає інший
На одній із терапевтичних сесій моя клієнтка, яка на початку повномасштабного вторгнення евакуювалася з Київщини на захід України, висловлювала сильне роздратування та образу: “Я в одному старому спортивному костюмі, виглядаю як безхатько, та й є такою, а вони там весілля влаштовують, ювілеї святкують, в ресторани ходять”. На запитання, що саме її дратує, вона відповіла: “Я проживаю війну, а вони – ні, хоча ми живемо в одній країні”.
Моя відповідь та подальше запитання здивували її і змусили замислитись:
“Насправді, ти не знаєш, що кожен із них переживає зараз. Ти дійсно не можеш знати, як війна впливає на кожного окремо. Вони просто продовжують жити. А чи хотіла б ти, щоб війна накрила всю країну, щоб у нас взагалі не було безпечних місць, щоб уся країна палала й усі українці без винятку постраждали? Чи стало б тобі від цього легше?”
Наприкінці сесії клієнтка зізналася, що відчула полегшення. Змінився напрямок думок, ставлення до ситуації та внутрішній стан. Цей простий приклад демонструє, як працює асинхронність травми, і наскільки безглуздо порівнювати власний біль з болем інших. Проте, я щодня спостерігаю, які наслідки ця травма несе для України та її суспільства.
Асинхронність – це не метафора, а нейробіологічний факт. Нервова система орієнтується не на календар, а на рівень загрози. І коли для однієї людини небезпека минула, а для іншої – триває, вони фізично не можуть говорити однією мовою болю.
Наведемо інший приклад. Клієнтка, чоловік якої на фронті вже два роки, приходить на зустріч і говорить: “Я відчуваю провину, коли сміюся”. Її сестра, яка виїхала за кордон на початку вторгнення та повернулася кілька днів тому, говорить: “Я не маю права скаржитися, адже я не була тут”. Обидві жінки відчувають провину, але кожна вважає, що біль іншої “справжніший” за її власний.
Це і є пастка асинхронної травми: замість взаємної підтримки, люди починають змагатися за право на страждання. Хто більше має право бути виснаженим. Хто більше “заслужив” тишу. Хто взагалі має право скаржитися, коли комусь “гірше”.
Що насправді відбувається в психіці?
Мозок, перебуваючи в стані хронічної загрози, працює на виживання, і для цього йому потрібна ієрархія болю. Це спрощує розподіл ресурсів співчуття, зокрема й до себе. Якщо я вирішу, що моя травма “менша”, я дозволю собі не відчувати, не проживати, не зупинятися. Замороження власного болю здається безпечнішим, ніж його визнання. Але травма, яку не визнали, не зникає. Вона просто чекає у тілі.
Як зберегти здоровий глузд, коли навколо такі різні швидкості переживання болю
- По-перше, варто припинити порівнювати глибину ран. Біль не має ваги в грамах. Той, хто два тижні тому повернувся з передової, і та, що всю ніч тримала дитину в укритті, не змагаються – вони просто по-різному поранені однією війною.
- По-друге, дозвольте собі свою реальність, навіть якщо вона здається “легшою”. Людина із Закарпаття, яка майже не чула вибухів, теж живе у війні – у тривозі очікування, у провині вцілілого, у страху за близьких. Це теж травма, просто з іншою частотою.
- По-третє, не вимагайте від інших вашого темпу зцілення. Хтось уже будує майбутнє. Хтось ще не може спати. Обидва – мають рацію.
Ми – це не одна травма. Ми – мільйони хвиль, що накладаються одна на одну, іноді підсилюючи, іноді гасячи. І єдине, що може нас по-справжньому об’єднати – це не спільна швидкість болю, а спільне право на нього, яким би він не був.
Підготувала Рина ТЕНІНА
Підсумок від Українське життя:
Ця стаття допоможе українцям краще зрозуміти природу індивідуальних переживань під час війни. Усвідомлення “асинхронності травми” дозволить зменшити непорозуміння та конфлікти між людьми, які проживають війну з різною інтенсивністю та в різних часових рамках. Це цінний інструмент для побудови взаємопідтримки та збереження психічного здоров’я в умовах тривалого стресу.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: izmail.es