Олесь Дерега: Як зустрілися Львів, IQOS та десять пальців
Художник Олесь Дерега творить так само, як і пише: починає з чіткої деталі, швидко відходить убік, знаходить неочевидне порівняння, юнацьки сам йому дивується, а потім з’ясовується, що саме воно найкраще все пояснює. Планувалася розмова про його співпрацю з IQOS, але з Олесем вона ніколи не зводилася б до стриманого обговорення постера, ювілею чи клішованого питання про “натхнення”. За кілька хвилин бесіди вже згадувалися музикант Френк Оушен та його зелене волосся на обкладинці альбому “Blonde”, вузькі штани з підкатами, львівський колорит, нафта як метафора його творчого архіву та стільчик з ручками й ніжками, який найточніше ілюструє його почуття гумору.
Постер Олеся Дереги, створений до 10-річчя IQOS в Україні
Насправді, це не випадковий набір тем. У світі Дереги все працює за принципом нашарування: одна дрібниця тягне за собою іншу. Втім, привід для цієї розмови був дуже конкретний: до 10-річчя IQOS в Україні бренд запросив Дерегу створити спеціальну колаборацію. Її центральною частиною став великий постер, на якому художник зібрав персонажів, мотиви та деталі зі свого портфоліо. Цікавий збіг: історія IQOS в Україні та творчий шлях Дереги розпочалися того самого року.
Олесь Дерега. Фото: Софія Лупул
2016-й – ідеальне тло для ностальгії. Це був час, коли ми слухали альбоми, що докорінно змінили попмузику, публікували перші інстаграм-сторіз та переглядали серіали, які згодом перетворилися на світові франшизи. “Можна точно сказати, що 2016-й був дуже культурно насиченим, – згадує Дерега. – Це була потужна течія, і в тебе не було іншого виходу, окрім як плисти разом із нею”. Щодо Френка Оушена: “Я дуже добре пам’ятаю “Blonde”. І ще пам’ятаю випуск журналу i-D наступного року, де він виступив у ролі фотографа. Він був для мене прикладом того, наскільки різнобічною може бути людина: музикантом, фотографом, куратором, артдиректором. У мене тоді вперше з’явилося відчуття, ніби я теж можу все”.
Це чудова опора для людини на початку творчого шляху: не “я знаю, ким стану”, не “у мене є план”, а саме “я можу все” – дещо наївне, трохи самовпевнене, але надзвичайно потрібне відчуття. Дерега тоді мешкав у Львові, де також відчувався потужний творчий рух: люди прагнули малювати, грати, збиратися, запускати нові проєкти та бути частиною ширшої культурної хвилі.
У 2016 році IQOS з’явився в Україні. Тоді ж Дерега почав активно малювати та публікувати свої роботи. Він щойно закінчив навчання, працював графічним дизайнером в ІТ-компанії й у певний момент вирішив: поза основною роботою хоче малювати та показувати свої ілюстрації іншим. “Це був кінець весни або початок літа. Я вирішив, що хочу ділитися тим, що створюю. Виклав першу роботу в інстаграмі, і після цього мені написав товариш: “Класна робота. Ти ж тепер будеш викладати їх щотижня, правильно?”. Я не подумав і відповів: “Так, звісно”. Зробив необережний крок”.
Його перша ілюстрація в інстаграмі була простою: чоловічок із пляшечкою в руці. Згодом Олесь помітив, що в персонажа одна нога довша за іншу, і ця непропорційність почала його турбувати. Але робота все одно залишилася важливою: саме з неї все почалося. “Неважливо, який ти робиш перший крок. Головне – його зробити”, — каже Дерега. Це звучить прозаїчно й просто, але в цьому полягає істина. Творчий шлях рідко починається з чогось великого. Згадайте хоча б гараж Стіва Джобса.
Дерега продовжував малювати, а згодом почав створювати ілюстрації до річниць свого творчого старту. Наприклад, на другу річницю він намалював роботу, де всього було по два: два пальці, гітара з двома грифами, тістечко з двома свічками. Коли почав думати над постером для IQOS, згадав саме цей малюнок. Логіка була простою: тоді було два, тепер має бути десять. Так у новій роботі з’явилася рука з десятьма пальцями: “Це ода тому малюночку восьмирічної давності”.
Рука з десятьма пальцями могла б бути просто дотепним способом показати число. У Дереги вона швидко набуває інших прочитань. Це може бути рука художника – не така, як у всіх. Рука, що сильніше відчуває світ, бо має більше пальців. Рука, яка краще тримається за думки – “як за канати”. Він говорить це з усмішкою, розуміючи: що простіший образ, то більше метафор він може витримати. І водночас не розкриває остаточного сенсу: “Я бачу свою роль не в тому, щоб вигадувати завершені історії. Я бачу свою роль у тому, щоб помічати речі й показувати їх людям. Моя місія – пробуджувати цікавість”.
Це добре пояснює і колаборацію з IQOS, і самого Дерегу. Він не нав’язує глядачеві готове трактування. Натомість розкладає на площині постера предмети, персонажів, жести й натяки, а далі дозволяє їм жити самостійно. Якщо хтось знаходить у його роботі власний глибокий сенс, він не сперечається: “Якщо людина бачить там сенс, значить, він там є”.
Дерега не належить до авторів, які намагаються відректися від ранніх робіт і вдавати, що одразу народилися з впізнаваним почерком. Він повертається до них: не без критики, але й без самобичування. “Мені здається, це природна реакція: дивитися на свої ранні роботи й думати, що зараз зробив би інакше. І це добре, бо означає, що ти розвиваєшся”, — каже він. Архів для нього не музей і не папка з компроматом на молодшого себе. Скоріше, матеріал, з яким можна працювати знову. Він говорить про це як музикант, який бере старий фрагмент треку й дає йому нове життя. “Я люблю семплювати самого себе, це дуже класна практика, — пояснює Олесь. — Усі ідеї, які ми вигадуємо, усе, що ми робимо далі, — це варіації на ту чи іншу тему”.
Потім він знаходить метафору, яка спершу звучить майже гротескно, а за мить виявляється напрочуд точною. Старі роботи для нього — це нафта. “Нафта — це рештки організмів, які колись жили, потім дуже довго пролежали глибоко під землею, а згодом стали ресурсом, — пояснює він. — Я так само дивлюся на свій попередній шлях: усе, що я робив раніше, десь відлежалося, змінило форму й тепер може давати мені енергію для чого завгодно”.
Справді чудова аналогія. Щось, що було створене в минулому, не обов’язково має зникнути. Воно може настоятися й повернутися вже в іншому контексті. Саме так побудований постер для IQOS: майже кожного персонажа або об’єкт з нього можна знайти в старих роботах Дереги, якщо пролистати його інстаграм.
Цей колаж можна довго розглядати й щоразу знаходити в ньому нові деталі. Олесь згадує візерунок шпалер у своїй кімнаті: геометричний, химерний, у приглушених кольорах. “Я досі пам’ятаю цей візерунок, бо він був чудернацький і давав мені поживу для фантазування, — каже він. — Мені хотілося зробити щось подібне: без одного чіткого меседжу, але з багатьма маленькими елементами”. У цьому місці стає зрозуміло, чому постер такий насичений. На ньому співіснують криголам, жаба, сопілка, стілець, спогад про ковзанку, стікер на ноутбуці. І все це не обов’язково має пояснюватися однією сюжетною лінією. Композиція, каже Дерега, будується інтуїтивно: “Я обираю речі і просто ставлю їх поруч. Вони мають потенціал до діалогу, але він уже має розвиватися сам”.
Ця думка особливо добре працює в контексті колаборації. У ній є великий постер, але є й інші формати: стікери, гравіювання. Зображення не залишається в одному форматі. Воно розкладається на окремі фрагменти, переходить на речі та продовжує жити в просторі. Стікери для Дереги взагалі окрема культура. На його ноутбуці їх не злічити. “Твій комп’ютер або телефон – це як паспорт, — каже Олесь. — За ним можна сказати, чим ти цікавишся, де був, яку музику слухаєш, які в тебе смаки, як ти думаєш і взагалі хто ти по гороскопу. Моя колекція стікерів на ноутбуці – це проєкти, з якими я працював, спогади, місця, де я бував. І мені цікаво, щоб хтось додав до свого паспорта ще один штамп”.
Одна з найцікавіших тем у розмові з Олесем – руки. На перший погляд, усе очевидно: художник малює руками, що тут пояснювати. Але Дерега швидко ускладнює просте. За десять років, каже він, у нього змінилося саме розуміння інструменту: “Я зрозумів, що передусім треба розвивати очі. Те, як ми бачимо, аналізуємо, помічаємо культурні патерни й розпізнаємо речі навколо себе, визначає, наскільки хорошими ми є як люди, що працюють із візуальним”. Раніше, пояснює він, працював швидше, активніше, інтенсивніше. Тепер більше аналізує і шукає, де саме потрібен точний штрих. “А проте, ти думаєш руками, — каже він. — Ти думаєш під час руху, під час фізичної взаємодії. Це може бути папір і пензель, олівець, стилус і планшет або навіть клавіатура, на якій ти пишеш. Усе одно ти думаєш руками”. Далі він порівнює творчий процес із мовленням: ідея змінюється в той момент, коли починаєш її промовляти. Не тому, що автор втрачає контроль, а тому, що сам процес – живий організм.
Ця фраза могла б бути епіграфом до розмови про будь-яку творчу роботу. Ідея ніколи не доходить до фіналу в первісному вигляді. Вона змінюється через матеріал, рух, помилку, темп, втому, випадковість. Дерега навіть пропонує іншу оптику на мистецтво: важлива не фінальна точка, а шлях між задумом і результатом. “Уяви, що я задумав сходити в кав’ярню, — пояснює Олесь. — Я сиджу вдома, збираюся, виходжу, іду якимись вулицями. І дорогою розумію, що сама подорож до кав’ярні важливіша за каву, яку я буду пити”.
Олесю подобається неідеальність. Він згадує італійське слово sprezzatura, яким описують уміння зробити щось вишукане й продумане так, ніби це народилося легко, без жодного видимого зусилля. “Мені хочеться, щоб ця спреццатура відчувалася в моїх роботах, — зізнається Дерега. — Мені подобаються речі, які здаються трохи недоробленими. Але коли людина займається чимось багато років, будь-яка неідеальність перетворюється на характерну кислинку, на стиль, який неможливо підробити”. Це дуже дерегівська думка: чим більше помилок, тим більше смаку. Кривизна не як недбалість, а як почерк. Недоробленість не як слабкість, а як доказ життя. У його роботах справді є ця “кислинка”: персонажі можуть бути трохи незграбними, предмети – трохи дивними, пропорції – зміненими, але саме це робить їх живими.
Пам’ять у Дереги працює за схожим принципом. Вона не лінійна й не календарна. “Ти пам’ятаєш не конкретно те, що з тобою сталося. Ти пам’ятаєш те, як востаннє про це згадував”, — стверджує він. Це речення хочеться підкреслити. У ньому захована суть колаборації з IQOS і самої розмови про останні десять років. “Моя робота – спосіб переосмислити емоції, — каже Дерега. — Коли я згадую якусь подію або те, як почувався в певний період, я згадую ілюстрацію, яку створив тоді, і свій внутрішній стан у той момент. Тому для мене мій архів – це радше каталог емоцій, а не конкретних подій”. Він порівнює це з ситом спогадів із “Гаррі Поттера”, тільки замість точної сцени в ньому зберігається емоційний екстракт. Саме тому старі роботи для нього часто працюють краще за фотографії: вони не фіксують, що саме сталося, а закарбовують відчуття.
Олесь любить дрібні деталі, бо переконаний: пам’ять тримається саме на них. “У тебе може бути важливий день: відкриття виставки, весілля, день народження, конференція, великий виступ. Тобі здається, що ти запам’ятаєш саме цю подію назавжди. А потім виявляється, що замість промови ти пам’ятаєш колір ручки, якою її писав. Мене дуже захоплює цей феномен мозку. Я люблю вишукувати, виловлювати, полювати на маленькі деталі”, — пояснює він.
У його роботах це полювання добре видно. Дерега ніби постійно довіряє другорядним елементам. На постері є крісло з ніжками – ілюстрація, яку він колись намалював за кілька хвилин перед тим, як піти до друзів пити пиво на терасі. “Ця ілюстрація не була розумною, не була створена з конкретною метою. Але в ній є хаотичність і легкість життя з усіма мікронюансами й проблемами, разом із насолодою, любов’ю і щастям. Вона маленька, зроблена за кілька хвилин, але запам’яталася мені назавжди цією емоцією. І тепер вона на цьому постері”.
У цьому, мабуть, один із найкращих способів зрозуміти Дерегу: він не ділить образи на “важливі” й “неважливі”. Непомітна річ може пережити великий задум. Гумор у нього теж не про очевидний жарт. Сам Дерега вживає слово “дотепність”, і воно тут справді точніше. “Бути дотепним – це вміти підібрати абсурдний образ, який описує ситуацію. Життя – це абсурд. Ми всього лише намагаємося його якось структурувати, пояснити й описати”, — каже він.
Місто відіграє важливу роль у його творчості. Дерега виріс у центрі Львова, і площа Ринок для нього була ігровим майданчиком: місцем, де можна було блукати, спостерігати, заходити в напіввідкриті брами й вчитися бачити місто не лише з фасаду. Він рано почав відвідувати “Дзиґу”, “Лівий берег”, ходити на джазові концерти й вернісажі, дивився, як художники продають роботи, пробував виходити чорними ходами й досліджував будівлі, куди, здавалося б, не завжди можна було заходити. “Я дуже міська дитина, — каже він. — Я люблю бути серед людей і серед можливостей зайти в нові двері. Мені завжди хотілося досліджувати”. Молодим художникам він радить заходити до всіх можливих музеїв: музею мініатюр, музею ікони, музею води, маленького напівзакритого музейчика з трьома експонатами. Не тому, що там обов’язково чекає велике одкровення. А тому, що візуальна мова формується з побаченого: зі здатності заходити, дивитися, блукати, помічати й збирати власний архів деталей.
За десять років змінилися не лише міста, а й спосіб, у який ми в них існуємо. Дерега говорить про це дуже точно: раніше контакт із містом був менш передбачуваним. Треба було питати, куди їде маршрутка, шукати вулицю, говорити з незнайомцями, помилятися в маршрутах і випадково знаходити нові місця. Тепер усе оптимізовано: є карта, точка призначення і покрокова інструкція. “Радикальний експеримент для нашого часу – вийти з дому без смартфона. Саме це дозволяє взаємодіяти з містом у його справжній формі, — каже Олесь. — Зараз у тебе є інструмент, який показує, що робити і куди йти. Це гонка ефективності й оптимізації всього на світі. Вона забирає емоції, про які ми навіть не знали, що вони нам потрібні”.
Для Олеся колаборація стає процесом, історією та досвідом: “Коли ти щось створюєш і віддаєш у світ, воно починає жити разом з іншими людьми та наповнюватися їхніми емоціями. Усе, що вони додають, збагачує роботу”. У цій фразі, здається, найкраще пояснено, чому співпраця дозволяє зображенню вийти за межі одного формату: постер, стікери, гравіювання. “Коли робота стає принтом чи гравіюванням на фізичній речі, вона переходить зі статичного стану в кінетичний. Вона починає залежати від того, як людина її носить, як взаємодіє з нею. Це зовсім інший вимір життя для ілюстрації”, пояснює він.
Коли я запитую, у чому для нього головний сенс цієї роботи, він майже не замислюється: це про спільний досвід. На колаборацію можна дивитися з різних боків: з боку бренду, з боку художника, з боку людей, які взаємодіятимуть із її предметами. Але в основі лежить дуже простий намір: “Найкращі речі, які я роблю, йдуть із постійного бажання зробити щось. Я просто люблю створювати. Пропоную сам і відгукуюся на пропозиції. Це може бути виставка, бренд, колаборація, вечірка. Моє життя – це творіння нового”.
Підсумок від “Українське життя”:
Ця стаття дозволяє зануритися у творчий процес художника О. Дереги, розкриваючи його унікальний погляд на мистецтво, пам’ять та взаємодію з навколишнім світом. Особливу цінність вона має для тих, хто цікавиться сучасним українським дизайном та колабораціями брендів. Матеріал демонструє, як особистий архів художника стає джерелом натхнення для створення нових робіт, як неочікувані метафори допомагають осмислити життя, а також як важливо цінувати “кислинку” неідеальності та досліджувати місто без прив’язки до гаджетів. Для користувачів, які цінують мистецтво та індивідуальний стиль, ця розмова з Олесем Дерегою стане джерелом цікавих думок та розширить розуміння творчого пошуку.
За матеріалами: vogue.ua