# Карикатурист Денис Лопатін: Як сатира рятує від “синдрому короля” та веде до еміграції
Видатний художник-карикатурист Денис Лопатін поділився з “Фокусом” своїми роздумами про ризики професії, причини вимушеної еміграції з Росії до Європи та сучасний стан жанру карикатури. ## Відмова від свободи: художники обирають мовчання або втечу Сьогодні не лише політики, а й митці, які працюють у жанрах акціонізму, карикатури та сатири, часто змушені йти в тінь, переорієнтовуватися на пропагандистські наративи або взагалі залишати Росію. ### Денис Лопатін: шлях до свободи через мистецтво 43-річний Денис Лопатін, родом з Мінська, де здобув освіту та розпочав свою кар’єру, у 2002 році переїхав на Камчатку. Там він мешкав до 2018 року, коли ухвалив рішення про еміграцію до Франції. Його роботи в жанрі карикатури неодноразово відзначені на міжнародних конкурсах. Він здобув Гран-прі конкурсу Caricaturama 3000 за роботу “Чорний лебідь” та “почесну згадку” на престижному португальському конкурсі World Press Cartoon. Протягом своєї роботи в камчатських виданнях Лопатін неодноразово стикався з тиском: його викликали до прокуратури для пояснень щодо його шаржів та карикатур, він отримував судові повістки, його навіть випровадили із зали суду за спробу зробити замальовку судового процесу. Його виставкові стенди знімали з експозиції, а персональну виставку під назвою “Гримаси влади” заборонив особисто губернатор.
*Денис Лопатін неодноразово потрапляв під приціл правоохоронних органів, отримуючи судові повістки та стикаючись з тиском через свої роботи.* ### Скандальна карикатура та шлях до еміграції У жовтні 2017 року карикатура Дениса Лопатіна “Знайдіть дурі мужика!”, яка зображувала депутатку Держдуми Наталію Поклонську, що тримає фалоімітатор з обличчям Миколи II, спричинила гучний скандал. Автор стверджував, що не мав на меті образити когось, а використовував Поклонську та Миколу II як медійні образи. Ця подія стала каталізатором його рішення залишити Росію та переїхати до Франції. Сьогодні Лопатін вважається одним із провідних карикатуристів Європи.
*Карикатура на Миколу II та Наталію Поклонську стала початком непростого шляху художника до еміграції.* #### Професійні ризики карикатуриста: коли сатира стає небезпечною **— Чи була карикатура на Поклонську виконана на замовлення від протестувальників проти заборони фільму “Матильда”?** — Так, це був плакат для мітингу на захист свободи кінематографа в Петропавловську-Камчатському. Я його намалював і передав організаторам. Звісно, спецслужби одразу зафіксували всіх учасників. Що сталося з цією роботою потім, мені невідомо. [Згодом цю карикатуру викрали з арт-центру “Гараж”, де експонувалися роботи Лопатіна.] **— Чи зробили б ви цю роботу сьогодні, знаючи про подальші наслідки?** — Коли я працював у камчатській газеті та в Білорусі, мені часто радили бути обережнішим у висвітленні політичних тем. Саме це спонукало мене емігрувати лише у 40 років. Шкодую, що не завжди дотримувався принципу “палити дотла” сатиру в минулому, коли мене закликали бути менш гострим. Проте, це важливий етап, і я не шкодую про свої рішення. **— Проблеми з владою розпочалися з перших днів вашої кар’єри, хоча остаточне рішення про публікацію карикатури належало редактору. Чому відповідальність лягала саме на вас?** — Редактор, можливо, теж мав проблеми, але вважалося, що винен той, хто створив зображення. Це схоже на те, як пацієнт ображається на дантиста за вирваний зуб. Образа людей, які не сприймають критику адекватно, є частиною професійного ризику карикатуриста. **— Ваша фраза: “хто більше ображається, того потрібно продовжувати ображати” — чи це працює?** — Безумовно. Це допомагає виявляти людей з психічними відхиленнями, особливо серед представників влади, де вони становлять найбільшу небезпеку. Коли людина, отримавши владу, втрачає зв’язок з реальністю, вона сприймає критику надто гостро. Чим меншу користь політик приносить суспільству, тим він більш вразливий. Найбільш образливими, на мою думку, є Рамзан Кадиров та Олександр Лукашенко. Це нагадує середньовічних королів, які втрачали здатність сміятися над жартами блазнів — це ознака того, що правителя час усунути.
*”Коли король перестає сміятися над жартами, це ознака того, що його час минув.”* **— У 2011 році ви проводили майстер-класи для ув’язнених. Розкажіть про це. ** — Співробітники ФСВП Росії по Камчатському краю запропонували мені провести виставки та майстер-класи у в’язницях та ізоляторах. Це був своєрідний експеримент: ув’язненим видали папір та олівці, і вони мали малювати одне одного. Це був надзвичайно пізнавальний досвід, і я радий, що погодився. Водночас, це була частина спроби показати мені, як функціонує тюремна система. ### Пропаганда: принизливий шлях художника На сайті Cartoong for Peace, де публікуються роботи Лопатіна, окремий розділ присвячено Білорусі. Митець, який походить з цієї країни, де навчався та працював, розповідає про стан карикатури там: — У Білорусі можливостей для політичної сатири майже не було вже в 1990-х. Я виїхав звідти у 2002 році, і ситуація лише погіршувалася. Мої друзі майже не мають змоги виїхати з країни, кордони фактично закриті, створено “залізну завісу”. Я встиг виїхати, так би мовити, “в останній момент”.
“Коли я працював у камчатській газеті і в Білорусі, мені часто радили бути обережнішим у висвітленні політичних тем”
— Звісно, жити в Росії було б значно легше, якби я погодився працювати на пропаганду. Однак, це принизлива робота, яка принижує самого митця. Це рабська, холопська праця. Існує чимало таких художників, як-от Віталій Подвіцький, який живе в Санкт-Петербурзі і чудово заробляє, працюючи на російську пропаганду. На жаль, навіть деякі українські карикатуристи долучаються до російських пропагандистських проєктів.
*”Погоджуючись на пропагандистські замовлення, художник принижує себе, перетворюючись на раба.”* **— Ваша робота “Воскресіння блаженного” зображує українського журналіста Аркадія Бабченка. Це надихнуло вас, чи це було замовлення для французького телеканалу? Чи стежите ви за подіями в Україні?** — Це сукупність усіх цих факторів. Історія Бабченка була дуже резонансною. Я придумав образ, який виявився актуальним і для телеканалу. Я уважно стежу за подіями в Україні, адже, попри все, ваша країна залишається форпостом у пострадянському просторі, як і Ізраїль. **— Чому присвячена картина з Нестором Махном?** — Образ Махна виник під враженням від справи “Мережі”. Російські анархісти реагували на арешти та тортури товаришів солідарністю та скаргами правозахисникам. Століття тому, анархісти відреагували б на репресії зовсім інакше. [Справа “Мережі”, або “Пензенська справа”, стосується групи осіб, яких ФСБ РФ звинуватила у створенні терористичної організації. Попри засудження судами, правозахисники стверджують про фальсифікацію справи та катування обвинувачених. Amnesty International закликала до припинення справи. У лютому 2020 року сімох осіб засудили до тривалих термінів ув’язнення.]
*Махна художник зобразив під впливом справи “Мережі”.* ### “Повертатися не хочу”: життя в Європі та майбутнє мистецтва **— Відомо, що ви нині займаєтеся декоративним живописом.** — Я звільнився з попередньої роботи через токсичні розчинники та невідповідність місця проживання нашим планам. Ми переїхали, облаштовуємося на новому місці, поступово покращуючи наше життя. Відчувати впевненість у майбутньому – це щастя європейця. **— У чому головна відмінність між художниками вашого жанру в пострадянських країнах та в Європі, зокрема у Франції?** — У Франції інтелігенція має схильність до авторитарності та лівих поглядів. Вони не пережили радянської влади, що суттєво відрізняє їхнє світосприйняття від людей з пострадянського простору, які прагнуть уникнути такого досвіду. Щодо якості робіт, то французи створюють багато “мазні”, працюючи в недбалому стилі, навіть ті, хто давно працює в виданнях.
*У 2018 році Денис Лопатін емігрував до Франції.* **— Чи є сенс зберігати високу якість, коли масовий ринок віддає перевагу “стокам” та шаблонним зображенням?** — На жаль, ні. Ціна за площу публікації однакова. Тому докладати надмірних зусиль не має сенсу. Для мене такий фріланс не є пріоритетним. Індивідуальні замовлення, де йдеться про якісне полотно чи олійні роботи, – це зовсім інша справа.
“Образа неадекватних входить до списку професійного ризику карикатуриста.”
**— Раніше ви працювали з олією, акрилом, олівцями. Зараз більше використовуєте цифрові технології. Чи майбутнє професії за цифрою?** — Ручна робота поступово зникає, як і плівкова фотографія. Хоча найталановитіші фотографи все ще використовують плівку, перетворюючи її на мистецтво, а не масовий продукт. Я не надто добре володію цифровими технологіями, тому використовую їх переважно для роботи на телебаченні та в газетах. Проте, для приватних замовників я принципово не використовую Photoshop.
*”Я малюю ті образи, які виникають у моїй уяві.”* **— Чи можна вас назвати громадським активістом?** — Називайте як завгодно. Я створюю ті образи, які з’являються в моїй голові. Я займаюся улюбленою справою все життя, з величезним задоволенням. Це хобі, яке переросло в професію, і це справжнє щастя. **— Чи є бажання повернутися?** — Звичайно, хочеться побачити друзів та рідних. Але остаточно повернутися – ніколи. ### Підсумок від Українське життя: Розповідь Дениса Лопатіна демонструє, наскільки потужним інструментом може бути карикатура, коли йдеться про висвітлення суспільно-політичних проблем. Його досвід еміграції підкреслює важливість свободи слова та самовираження, а також показує, як мистецтво може стати не тільки формою висловлення, а й шляхом до особистої та професійної свободи. Для українського читача ця історія є важливим нагадуванням про цінність свободи та про те, що мистецтво, навіть у його сатиричній формі, може відігравати значну роль у формуванні громадської думки та викритті недоліків влади.
За матеріалами: focus.ua