100-річчя Віри Вовк: непересічна письменниця, що поєднала Україну та Бразилію
Рина Теніна 6 січня 2026 – 10:23 6 січня 2026 – 11:10
Життєвий шлях та творчість Віри Вовк нерозривно пов’язані з бурхливими подіями української та світової історії. У її поетичному коді пульсує глибока любов до двох земель: рідної, де вона народилася, та заокеанської, що стала новою домівкою після вимушеної еміграції. Віра Вовк прожила довге, сповнене значних подій життя, ставши справжньою культурною амбасадоркою, яка з’єднала Україну з Південною Америкою та навпаки. Видання “Кур’єр” із посиланням на “Суспільне Культура” ділиться найцікавішими фактами про видатну письменницю.
Дитинство в Карпатах, вимушена еміграція та трагедія війни
Віра Вовк народилася 2 січня 1926 року в містечку Борислав, що на Львівщині, яке тоді входило до складу Польщі. Її батько, Остап Селянський, був лікарем у Кутах на Гуцульщині, і саме там, серед величних Карпат, пройшли ранні роки майбутньої письменниці. Мати, Стефанія Марія Селянська (з роду Звонок), походила з Бойківщини і працювала вчителькою. Особливим зв’язком стало хрещення Віри митрополитом Андреєм Шептицьким, адже її батько був його особистим лікарем. У письменниці не було братів чи сестер.
Цікаво, що пані Віра спочатку виховувалася під прізвищем Селянська. Її дідусь теж носив прізвище Вовк, але змінив його, коли дізнався, що стане священником на Гуцульщині. Місцеві мешканці вважали вовка несприятливим символом і могли негативно поставитися до пастора через це. Віра ж згодом повернула собі справжнє родове прізвище.
У 1939 році Європу сколихнула Друга світова війна. Зважаючи на небезпеку арешту батька, сім’я мусила в одну ніч зібрати речі та терміново виїхати за кордон. Їхній шлях був довгим і небезпечним, і врешті-решт Селянські опинилися в Дрездені. Остап Селянський знайшов роботу в шпиталі, де проводив майже весь час. На цьому ж місці він загинув: під час бомбардування в ніч з 12 на 13 лютого 1945 року, відмовившись припинити операцію та спуститися в укриття. Ця трагічна ніч забрала життя близько 25-30 тисяч людей.
Глибоко переживаючи втрату батька, Віра разом із матір’ю знайшли притулок у містечку Вальдзе, що на кордоні зі Швейцарією, де й прожили до завершення війни. Згодом обидві вступили до Тюбінгенського університету: Віра здобула освіту в галузі германістики, славістики та музикології, а її мати завершила докторантуру з археології.
Життя біля океану та карнавалів
У серпні 1949 року доля зробила черговий несподіваний поворот, і Віра разом зі Стефанією Селянськими опинилися в Бразилії.
“Ми не мали жодного уявлення про країну, куди прямували: мама уявляла її як якесь невизначене Ельдорадо, я ж сподівалася знайти там мир та сприятливий клімат для своєї творчої праці”, – згадувала Віра Вовк.
На той час у Бразилії вже сформувалася значна українська діаспора, проте в Ріо-де-Жанейро, де врешті-решт осіла родина, української громади не було. Незважаючи на це, мегаполіс радо прийняв Віру Вовк: тут вона закінчила університет, отримала докторський ступінь і стала професоркою німецької літератури.
Пані Віра також відзначала значну схожість між українським та бразильським менталітетами: “Вони (бразильці) дуже схожі. Співають, танцюють, веселяться, сваряться, як ми. У них такий же, як і в нас, брак відповідальності. Тут безліч політиків, які один одного «пожирають». На жаль, у Бразилії, як і в Україні, поширене хабарництво. До позитивних рис бразильців належить гостинність і щедрість. Незвичайним є бразильський гумор і здатність швидко обернути якусь трагічну обставину на жарт. Словом, схожостей з українським характером дуже багато”.
Перебуваючи далеко від батьківщини, Віра Вовк усвідомила, наскільки мало в Бразилії знають про українську культуру та літературу. Щоб виправити цю ситуацію, вона присвятила себе перекладацькій діяльності: донесла до бразильських читачів 12 творів української класики – від Григорія Сковороди та Тараса Шевченка до Івана Франка та Василя Стефаника – а також 12 текстів сучасних їй авторів, зокрема Василя Голобородька, Івана Драча, Миколи Воробйова, Валерія Шевчука й Ігоря Калинця.
Непорушний зв’язок з Україною
Після еміграції Віра Вовк підтримувала міцний зв’язок з Україною. Вона активно спілкувалася з шістдесятниками та політичними в’язнями: Аллою Горською, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Ігорем Калинцем, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком, Іваном Драчем та іншими.
“Моє спілкування з українськими митцями мало різні аспекти. Миколу Бажана та Григорія Кочура я вважала своїми вчителями і з радістю сприймала їхні настанови для нових творів. З Михайлиною Коцюбинською та Ігорем Калинцем ми обговорювали здобутки шістдесятників. З Дзюбою, Стусом захоплювалися їхніми мандрівками та довгими розмовами. Найближчими тоді для мене були Григорій Кочур, Іван Світличний і, трохи згодом, Василь Стус”, – ділилася спогадами пані Віра.
Періодично Віра Вовк відвідувала Україну. Під час її візитів спецслужби ретельно стежили за нею: проводили обшуки в аеропорту, намагалися перешкоджати проведенню публічних заходів за її участю. Попри це, письменниці вдавалося доносити правду про західний світ до українців, які жили в ізольованій радянській реальності. Водночас вона відкривала світові очі на українські проблеми: переслідування, репресії та насильницьке зросійщення.
Крім того, Віра Вовк є однією зі співзасновниць Нью-Йоркської групи українських поетів. Це було неформальне літературне об’єднання, що ставило за мету популяризацію української літератури у світі. Письменниця високо цінувала зв’язок з цією групою, хоча й зазначала, що сильніший вплив на неї справив південноамериканський континент. Вона навіть жартома називала себе “група Ріу-де-Жанейру з філією в Нью-Йорку”.
Важливо зазначити, що Віра Вовк відкидала термін “діаспорна українська література”, наголошуючи, що таких видатних постатей, як Адам Міцкевич чи Юліуш Словацький, котрі жили за межами етнічної Польщі, поляки не називають “діаспорними” митцями.
Віра Вовк все життя плекала тугу за Україною, але не мала можливості повернутися через відсутність власного житла та хворобу легень.
Багатогранна творча спадщина
Віра Вовк залишила по собі яскравий та різноплановий доробок: поезію, прозу, п’єси, написані українською, німецькою та португальською мовами. При цьому вона завжди наголошувала, що саме українська мова є “мовою її серця, поезії і духу”.
Поезія Віри Вовк пронизана тугою за рідною землею, яскравими описами української та чужої природи. Також у її творах присутні релігійні мотиви та любовна лірика. Її авторський стиль тяжіє до філософських роздумів, химерності та сюрреалізму.
Дебютна збірка “Юність” вийшла друком у Мюнхені у 1954 році – вже в ній простежувався видатний літературний талант та широкий світогляд авторки. Наступного року світ побачила збірка “Зоря провідна”, де поетка-емігрантка оспівувала рідну Гуцульщину – з її безкрайніми полонинами та стрімким Черемошем.
У цій збірці переплелися любов до рідного краю та релігійність поетки: Мати Божа у віршах постає в гуцульському вбранні, прядучи коноплі, а Ісус зображений як майбутній провідник Гуцулії. Кожну свою книжку письменниця ілюструвала власними малюнками-витинанками. Це захоплення вона називала “кликом предків”.
“Лілеями там сходив травень, – Такого не знайду ніде, Де сонце небом ще пливе, Мов солом’яники, яскраве?”
Згодом вийшла низка інших поетичних збірок: “Єлегії” (1956), “Чорні акації” (1961), “Любовні листи княжни Вероніки” (1967), “Каппа Хреста” (1968), “Меандри” (1979), “Мандат” (1980), “Жіночі маски” (1993), “Писані кахлі” (1999), “Віоля під вечір” (2000) і “Поезія” (2000). Також з-під пера Віри Вовк вийшли драматична поема “Триптих” та п’єса “Іконостас України”.
У 2009 році, вже перебуваючи в Бразилії, Віра Вовк видала антологію української поезії Sinos, де зібрала літературну історію України у португальському перекладі. Того ж року з’явилося видання “Зелене вино” – антологія сучасної португальської та бразильської поезії. Це була вже друга спроба авторки представити українському читачеві екзотичні світи португальських та бразильських авторів. Перший такий проєкт побачив світ у 1964 році, але через 45 років Віра Вовк вдосконалила добірку поезій та переклад.
Серед прозових творів варто згадати “Духи й дервіші” (1956). Ця збірка містить спогади письменниці-діаспорянки про родину, вимушену еміграцію, мандри, особисті переживання та цікаві знайомства.
Серед інших прозових видань – “Вітражі” (1961), “Святий гай” (1983), “Карнавал” (1986), “Старі панянки” (1995), “Калейдоскоп” (1979-2001) тощо.
Цікаво, що у своїй творчості авторка послуговувалася винятково дореволюційним правописом Голоскевича, вважаючи новіший правопис штучно створеним для асиміляції з російською мовою.
Віра Вовк є лавреаткою численних літературних нагород. Зокрема, у 2008 році вона здобула Шевченківську премію.
“Хоча, звісно, Шевченківська премія була для мене важливою як визнання Україною моєї літературної діяльності, але ще важливішою вона була для нашої спільноти в Південній Америці, яка завжди перебуває на маргінесі серед інших етносів”, – прокоментувала це досягнення письменниця.
Щодо її драматичної творчості (а в доробку мисткині – понад десяток п’єс), слід зазначити, що Віра Вовк з дитинства захоплювалася театром. Ще будучи маленькою, вона писала “п’єси” і ставила їх для своїх подружок. Її улюбленими творами з української літератури були “Камінний господар” Лесі Українки та “Патетична соната” Миколи Куліша.
Крім того, Віра Вовк перекладала українською мовою твори з французької, італійської, румунської, македонської, старослов’янської. Однак вона не вважала себе професійною перекладачкою, натомість більше тяжіла до власної творчості.
Віра Вовк відійшла у вічність у Ріо-де-Жанейро 16 липня 2022 року, у віці 96 років.
Підготувала Рина ТЕНІНА
Підсумок від Українське життя:
Ця стаття дає чудове уявлення про надзвичайно цікаву особистість Віри Вовк, українсько-бразильської письменниці, яка протягом свого життя зберігала міцний зв’язок з Україною, попри тисячі кілометрів, що їх розділяли. Її творчість та діяльність є цінним внеском у збереження української культури за кордоном та її популяризацію. Ця інформація буде корисною для всіх, хто цікавиться українською діаспорою, історією літератури, а також для тих, хто хоче дізнатися більше про людей, які своїм життям збагачують світову культуру.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: izmail.es