Ніканор Онацький: Незламний дух митця та патріота в обіймах червоного терору
Рина Теніна 13 січня 2026, 11:46 19 січня 2026, 21:05
Народжений 9 січня 1875 року в селі Хоменки на Полтавщині (нині Сумська область), Ніканор Харитонович Онацький залишив яскравий, але трагічний слід в українській культурі. Його пензлю належать такі шедеври, як «Місячна ніч», «Перед грозою», «Ніч на пасіці», «Бузок». Протягом 1906-1932 років він плідно викладав креслення у навчальних закладах Лебедина та Сум. Його поетичний талант розкривався на сторінках альманаху «Терновий вінок» та збірки «З неволі».
Трагічно, що остання дата його життя, «2. VII. 1940», є неточною. Ті, хто нищив Онацького, намагалися приховати масштаби сталінського терору 1937-1938 років, вигадуючи дати. Розкрити завісу над останніми, драматичними роками життя митця, поета та етнографа допомагають архівні матеріали кримінальних справ Онацького Н.Х. та Мазура П.П., що зберігаються в Службі безпеки України в Полтавській області. Про це повідомляє інформаційне агентство “Кур’єр”.
На чолі Сумського художнього музею
Діяльність Ніканора Онацького на Сумщині знайшла відображення у працях багатьох дослідників. Зокрема, варто відзначити нарис Бориса Ткаченка «Никанор Воскреслий», опублікований у журналі «Україна» (1988, № 35), та розвідку Т.І. Магури і В.Б. Звагельського «М. Макаренко і С. Магура» (1990) зі збірника «Вивчення історичної і культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи».
У Сумах Онацький був відомий як невпинний трудівник на ниві української культури. З 1920 року він очолював Сумський народний художній музей, який налічував понад 13 тисяч експонатів. Особливу цінність становили стародруки, полотна видатних художників (І. Рєпіна, Л. Боровиковського, В. Сєрова), старовинні козацькі парсуни, офорт Т.Г. Шевченка «У шинку» («Приятелі») та його «Кобзар» з автографом. Багато з цих скарбів було знайдено власне Онацьким.
Музейні експозиції та дослідження історії України збагачувалися завдяки археологічним експедиціям. Одна з таких експедицій, під керівництвом видатного археолога Миколи Макаренка, за участю його дружини Анастасії Сергіївни, учня Сильвестра Магури та працівників музею на чолі з Никанором Онацьким, вперше дослідила археологічний комплекс Крейдище. Були розкопані близько 20 поховань. Цей комплекс, розташований на березі річки Псел біля села Зелений Гай, нині відомий як Зеленогайський. Неподалік знайдено 5 курганів.
Онацький самостійно проводив дослідження археологічних пам’яток, маючи відповідні повноваження від Всеукраїнського археологічного комітету та Українського комітету охорони пам’яток культури. Він також активно займався науковою роботою, опублікувавши праці «Старовинні кахлі Сумщини», «Українська порцеляна», «Межигірський фаянс», «Українське гутне скло», «Сім років існування Сумського музею». Спільно з дослідником української архітектури Стефаном Таранушенком, він опікувався збереженням старовинних церков Сумщини: Покровської (початок XVIII ст.) та Воскресенської (кінець XVII ст.).
Онацький був активним учасником українського революційного руху. З його власної заяви, надрукованої у 1929 році газетою «Плуг і молот», випливає, що з 1905 року він був близький до народницьких угруповань, а після Лютневої революції 1917 року став одним з організаторів партії українських соціалістів-революціонерів у Сумах. Однак, розчарувавшись у політиці партії УСР, він вийшов з неї, припинивши ідеологічні та формальні зв’язки. З того часу він працював у галузі радянської культури та освіти, визнаючи Комуністичну партію як єдиного провідника до соціалізму. Очевидно, що таку заяву він зробив під тиском ОДПУ, яке вбачало в українських соціалістах-революціонерах «сепаратистів». Це також було зумовлено хвилею сфабрикованих кримінальних справ та арештів української інтелігенції. Заява, написана власноруч, у справі відсутня, тому до опублікованого тексту слід ставитися критично.
У листопаді 1933 року Онацький переїхав до Полтави, де очолив відділ етнографії місцевого музею.
Полтавський період
Запитання: «Чи знаєте ви колишнього працівника Полтавського краєзнавчого музею Ніканора Харитоновича Онацького і що вам відомо про його діяльність?» – лунало не в 1930-х, а через двадцять років після першої хвилі реабілітації. Його адресували колишньому оперуповноваженому Полтавського управління НКВС Здиховському. Здиховський згадував Онацького як завідувача відділом етнографії, якого він «вів по справі», стверджуючи, що мали оперативні дані про «націоналістичну роботу» в музеї.
Здиховський уникав конкретики, ховаючись за обтічними термінами. Його «оперативні дані» могли бути наслідком власних «консультацій» з колегами з каральних органів. Важко встановити, що в його записах було його власним висновком, а що – списком з наукоподібних джерел. У оперативній довідці, що передувала кримінальному переслідуванню, етнографія трактувалася як «зброя для збудження націоналізму», навіть «в дусі фашизму», особливо в Україні та на Кавказі. Зазначалося, що Всесоюзний Наркомпрос фактично ліквідував етнографічні відділи ще у 1931 році. Однак в Україні відділ етнографії маскували під назвою «Відділ феодалізму». Наводився приклад Харківського історичного музею, «завалений українським шовіністичним матеріалом», і стверджувалося, що Онацький планує подібну «реорганізацію» у Полтавському музеї. Вважалося, що розташування вишивок, кераміки, різьблення тощо може підкреслювати «етнічну відокремленість України», даючи «поживу національної відокремленості». На думку чекістів, Онацький, навіть не створюючи організацій, міг «зробити готовий кадр шовіністичної української інтелігенції», готовий «вийти на арену, як з полум’я фенікс».
Після таких «роз’яснень» комуністичне керівництво боялося перетворення музею на «український фашистський музей». До музею почали навідуватися численні комісії. Наукові працівники Харківського та Одеського музеїв підготували висновок, що теоретичні положення Полтавського музею в експозиційній роботі «є першим кроком в оволодінні марксизмом-ленінізмом в музейній справі». Однак комісія, що прибула в жовтні 1935 року, охарактеризувала роботу Онацького як «контрреволюційний український шовіністичний напрям».
Перший арешт
Висновки цієї комісії були зумовлені тим, що Онацького вже було заарештовано. Під час обшуку вилучили твори М. Грушевського, Б. Грінченка, М. Сумцова, С. Таранушенка, М. Голубця, Я. Степового. Начальник міськліту назвав підбір цих книг «явно націоналістичним». Онацького також звинуватили в експонуванні скульптури Л. Позена «Вбитий козак», українських фігурок у національному одязі та підпису до малюнка «Канальські роботи»: «Посіяли, поорали, та нікому жати; пішли наші козаченьки лінію копати». Мстиві свідчення І. Степаненка, звільненого за крадіжку експоната, також фігурували у справі. Він звинувачував Онацького в «іконостасах порозмальовував», «євангелія порозставляв у красивому стилі», виписував у журналі «Рідний край» про «козацькі степи, неньку Україну» у «націоналістичному, чорносотенному дусі».
Суд не визнав «докази» переконливими. Письменник Пилип Капельгородський став на захист Онацького, схвально відгукнувшись про його роботу. Суд вирішив направити справу на нове розслідування, а Онацького звільнити з-під варти.
Після цього його майже півтора року не чіпали, але він жив, очікуючи удару.
Обвинувальний висновок
У вересні 1937 року Онацького знову заарештували. Всупереч усім наявним матеріалам, в обвинувальному висновку записали, що він був «завербований полтавським націоналістом Майфетом у контрреволюційну націоналістичну організацію, яка готувала кадри для збройного повстання в країні».
Документи у справі свідчать про протилежне. З них видно, що Онацький прагнув вивчати українську історію, мистецтво та етнографію, хотів залучити до співпраці літературознавця Григорія Майфета, запрошуючи його на посаду бібліотекаря. Майфет, у свою чергу, висловлював побоювання щодо роботи в музеї, який вважався «шовіністичним вогнищем», і боявся потрапити до ГПУ.
Постанова особливої трійки
23 листопада 1937 року особлива трійка при Управлінні НКВС у Полтавській області «розглянула» 286 справ. Заслуховувалися заздалегідь підготовлені списки. 124 особам призначили 10 років ув’язнення, 74 – 8 років, 61 справу направили до обласного суду, 1 – на особливу нараду, частину повернули на дослідування. Лише щодо Ніканора Онацького того дня винесли постанову про застосування «вищої міри покарання». Це було рідкісне засідання, адже зазвичай такі постанови виносили щодо десятків і сотень людей. Його розстріляли у підвалі біля будівлі УНКВС.
Технологію кривавої роботи описав Павло Мазур, якого розстрілювали у цьому ж підвалі 14 грудня 1937 року. Після поранення він втратив свідомість і разом з трупами його вивезли на територію колишнього Старого полтавського кладовища. У 1937 році це місце стало використовуватися для поховання розстріляних у підвалі НКВС. Мазур, випавши з автівки, сховався і зумів втекти. Його знову заарештували, допитали і розстріляли. Моторошний протокол його допиту був опублікований у збірнику наукових статей Полтавського краєзнавчого музею у 2025 році. На основі розповіді Мазура можна припустити, що прах Ніканора Онацького, який усе життя присвятив збереженню української культури, покоїться на цьому кладовищі, яке нині є територією парку.
Після переповнення цієї місцини трупами, їх стали вивозити в урочище Триби. Всього у підвалі УНКВС у 1937-1938 роках було розстріляно близько 6 тисяч чоловік.
У 1990 році, за ініціативою колишнього начальника обласного УКДБ Євгена Марчука, кривавий підвал зруйнували та залили асфальтом. Це, можливо, і правильно – прибрали одну із страшних ран на тілі нашої землі. Але нехай вона не зникає з нашої пам’яті і пробуджує ненависть до ворогів України.
Підготувала Рина ТЕНІНА
(за матеріалами Василя Граба, краєзнавця, автора праць про репресованих діячів української науки і культури (для представництва Українського інституту національної пам’яті в Полтаві)
Підсумок від Українське життя:
Ця стаття є важливим нагадуванням про трагічні сторінки української історії та про подвижницьку діяльність митців, які, попри репресії, прагнули зберегти та розвивати національну культуру. Матеріали розкривають маловідомі факти з життя Ніканора Онацького, підкреслюючи його незламний дух та відданість Україні. Це цінний внесок у розуміння минулого для збереження майбутнього.
Подробиці можна знайти на сайті: izmail.es