19 та 20 листопада на сцені Національної опери відбуваються прем’єрні покази “Казок Гофмана” на музику Оффенбаха у втіленні режисера Івана Уривського, котрий не припиняє експериментувати з оперним мистецтвом. Про те, як народжувалась постановка та як її сприймати — читайте у статті.
Реклама.
Режисер Іван Уривський, художник-постановник Петро Богомазов і художниця костюмів Дарія Біла створили світ, у який прагнеш поринути та який, здається, зупиняє нашу дійсність — але потребує від глядачів пильності та заглиблення у деталі. Тут суттєве кожне явище: полотна на стінах простору, де відбуваються події (їх навмисне створив Петро Богомазов), колір оксамитових штанів на протагоністі, поеті Гофмані (його роль виконують артисти Олександр Нікіфоров та Дмитро Іванченко), те, як витончено рухається сценою хор, і навіть те, під час якої конкретно арії Гофмана й Антонії у третій дії на плиті закипить чайник.
“Казки Гофмана” — опера французького композитора Жака Оффенбаха 1873 року, в основу якої покладено мотиви трьох новел німецького письменника Ернста Теодора Гофмана: “Пісочна людина”, “Казка про втрачене відображення” та “Радник Креспель”. Їх поєднує головний герой, мрійливий поет і художник Гофман, який, за сюжетом, збирається разом із приятелями у винному погребі та пригадує свої любовні пригоди. Він закоханий в артистку Стеллу, в котрій об’єдналися образи трьох жінок — механічної ляльки Олімпії, куртизанки Джульєтти й вокалістки Антонії, — яких кохав Гофман. Вони уособлюють чаклунство, порок та цнотливість — але врешті-решт жодна не робить поета щасливим.
Іван Уривський здавна мріяв перенести твори Гофмана на театральну сцену — але пощастило йому це здійснити на сцені оперній. “Я все ще початківець в оперному театрі”, — декілька разів під час розмови повторює Іван, з яким ми спілкувалися за тиждень до прем’єри наприкінці жовтня. У травні Уривський поставив у Львівській опері “Золотий обруч” на музику Бориса Лятошинського — непросту історичну оперу про боротьбу українського народу за свою землю та незалежність. Друга спроба в оперному жанрі — комічна і разом з тим лірична, елегантна п’єса Оффенбаха, автора більше ніж ста оперет, котрий усе життя прагнув творити в серйозному жанрі та тільки в кінці життя написав першу оперу, однак так і не дожив до її постановки. Уривський, котрий в молодості у рідному Кривому Розі грав у рок-колективі на бас-гітарі та мріяв бути відомим музикантом, зізнається, що на репетиціях іноді відчував себе “наче в тумані”, а ще “досі так і не навчився читати клавір”.
“Казки Гофмана” — найтриваліша постановка Івана, відомого своїм умінням бути влучним і лаконічним у короткій формі: триває три години з двома антрактами. Для прикладу, його хітова вистава “Конотопська відьма” в Театрі Франка триває 1 годину 20 хвилин, “Макбет” — трохи більше ніж півтори години. Разом з тим і наймасштабніша: на сцені до 15 солістів, 70 хористів та приблизно стільки ж оркестрантів. Відсутність досвіду в масштабах жанру не заважає режисерові привнести в оперу те, за що його вподобали глядачі: здатність бути співзвучним часу й дар створювати на сцені іншу, нову захопливу реальність.
Дії опери “Казки Гофмана” в інтерпретації Уривського відбуваються в просторі музею сучасного мистецтва. Історії Гофмана розгортаються перед відвідувачами виставки (їхню роль втілює хор) у вигляді трьох живих інсталяцій: перша — сатиричний сюжет про ляльку Олімпію, партію якої неперевершено виконують артистки Ольга Фомічова та Анастасія Довбіус; друга — не менш глузливий перформанс про куртизанку Джульєтту (Вікторія Ченська, Тетяна Ганіна), яка зваблює Гофмана; і третя — болісна, драматична історія юної співачки Антонії (Ліля Гревцова, Анастасія Поважная), яка помирає від недуги, котру успадкувала від своєї матері, видатної вокалістки. Присутність на сцені в усіх трьох актах відвідувачів музею (тобто хору), що уважно споглядають за “експонатами”, обговорюють їх між собою та фотографуються на їхньому тлі, робить режисерське рішення “Казок Гофмана” іронічним та дозволяє поглянути на оперу Оффенбаха, написану більше ніж 150 років тому, з дистанції часу.
Для постановки Петро Богомазов, один із найталановитіших театральних художників країни, котрий співпрацював із Уривським над виставами “Калігула”, “Макбет”, “Марія Стюарт” в Театрі Франка, а також “Перевтілення” за Кафкою в Празі та “Землею” за повістю Ольги Кобилянської в литовському Каунасі, звів на сцені повноцінний павільйон, що імітує простір музею сучасного мистецтва. “Будь-що, що ти ставиш на сцену в театрі, вже є артефактом, і в музеї відбувається те ж саме — все в його просторі стає експонатом, — говорить Петро. — Згадайте митця Марселя Дюшана та його “Фонтан”. Тож нам хотілося дослідити, як “щось” стає артефактом в театрі та як впливає на реакцію глядачів”.
Найбільший відгук у публіки викликає третя дія, мізансцена якої вирішена як ностальгійний простір квартири з впізнаваними об’єктами: килими на стінах, старе крісло, ліжко на металевих ніжках, простий стіл, накритий клейонкою. У цьому просторі оживає історія Гофмана та юної Антонії, котра живе мрією — бути знаменитою співачкою, як її мати, котра померла від хвороби. Успадкувала цю недугу й Антонія, котра уособлює для Гофмана ідеал невинної та відвертої жінки, але, за законами жанру, гине.
Говорячи про сценографію в цій дії, Петро Богомазов каже, що “це інсталяція на тему ностальгії та коментар про те, як часто минуле тягнеться в наше життя”. “Нам часто здається, що начебто колись десь було краще. А коли ти насправді це бачиш, особливо так гіперболізовано, засобами театру, ця ностальгія виявляється абсурдною”. Певним референсом, за словами Петра, стала творчість Девіда Лінча, котрий у своїх фільмах часто використовував естетику 1970-х, зокрема в стрічці “Внутрішня імперія”.
На тлі цього “сірого” інтер’єру цілковитим контрастом сприймається передостання сцена, в якій з’являється Голос матері (партію виконують Тетяна Пімінова, Алла Позняк та Наталя Кисла) — жінка в пишній сукні в блискітках та головному уборі з пір’я на голові. Це образ матері Антонії, а ще — смерть, котра прийшла забрати дівчину й буквально обіймає її своїми обіймами. Художниця костюмів Дарія Біла, дизайнерка бренду MY THEATRE by Dariia Bila, має чималий досвід роботи в театрі: вісім років була головною художницею Дніпровської опери, співпрацює з трупою Freedom ballet, для котрої створила костюми та декорації для популярних вистав Flambè і “Кабаре”. У “Казках Гофмана” одну з найважливіших сцен вона вирішує бурлескно, яскраво і разом з тим пронизливо, одягаючи свою героїню в сяюче вбрання, що зачаровує та лякає.
“Я довго міркувала, в чому має бути Голос матері, який несе смерть, — розповідає Біла. — Нам хотілося, щоб це була неприступна діва, котра в уяві хворої Антонії уособлює красу, талант, мрію. Я впевнена, що костюм у театрі має бути насамперед точним. Він мусить говорити — і цей костюм промовляє”.
Для сукні знадобилось більше ніж 10 метрів тканини з блискітками, а створили її в ательє бренду MY THEATRE by Dariia Bila. “Сила — в деталях, у театрі немає дрібниць, — продовжує Дарія. — Наприклад колір шкарпеток, котрі видно, коли артист сідає, або відтінок оксамиту, або фактура сорочки: яка вона на дотик для артиста, яке в неї забарвлення, що має відчути глядач. Мені здається, саме ці моменти й формують настрій постановки”.
В оригіналі опера Оффенбаха — романтична історія про нещасливе кохання та плату, котру вносить поет за те, щоби бути поетом. В Національній опері Уривський пропонує вражаюче і разом з тим алегоричне прочитання: не варто сприймати буквально все, що ми бачимо на сцені.
Фото: Григорій Веприк
