8 грудня день народження святкує Ірена Карпа — письменниця, співачка, громадська діячка, яка вже понад десять років мешкає в Парижі і залишається невпинною адвокаткою України у Франції.
Ми зідзвонилися з нею в зумі за день до її дня народження та розпитали про новий роман, що вийде у 2025 році у видавництві #книголав – цей текст Карпа пише вже два роки і називає найскладнішим у своєму житті, майбутній концерт у Києві 21 грудня, дорослішання та те, як змінилася вимоги до письменників сьогодні.
Розкажи, де ти знаходишся зараз?
Я в Японії, в горах на північ від Токіо — на гарячих джерелах, в дивному і магічному місці, куди нас завів GPS. Вночі тут навіть сніг випав.
Це запланована поїздка до твого дня народження?
Так, ми з чоловіком це планували. Я була в Японії з дітьми навесні, і моя подруга, письменниця Дана Окоманюк, сказала: “Я бачу, ти закохалася в Японію — значить, тобі потрібно приїхати восени, коли жовтіє ґінкго і червоніє клен”. Це найкрасивіший час! Мене нічого так в житті не приваблює, як краса і добра їжа — а в Японії є і те, і те, тому мені тут так добре.
Місяць тому ми бачилися з тобою в Парижі, тоді ти тільки приїхала з України. Зараз ти повертаєшся в Париж і за тиждень знов вирушаєш до Києва, адже у тебе запланований концерт 21 грудня. Ти рахувала, скільки разів ти була в Україні цього року?
Цьогоріч не рахувала, але від початку повномасштабного це буде двадцята, ювілейна поїздка.
Що каже твій чоловік Луї, коли ти знов збираєшся в Україну? Адже ти і на фронт їздиш з виступами. Хвилюється?
Він змирився. Попробуй мене кудись не пустити (сміється). Проте, звісно, він не дуже радий, що ми не святкуватимемо Різдво разом. Але цьогоріч я поїду на свята до батьків у Яремче — давно про це мріяла. Я дев'ять років поспіль святкувала Різдво у Франції з родиною Луї, і кожен раз мене хапає журбина на тому французькому святкуванні: коли ніхто не колядує, на столі немає 12 страв (сміється). Тоска! Тож цього року я хочу нормальне українське Різдво.
Ти міркувала, чому ти, людина, яка живе у Франції вже понад 10 років, так часто їздиш в Україну зараз? Що тобі це дає? Відчуття життя?
Так, бо Париж — це тиха гавань. Я мушу тут бути, у мене в Парижі діти, собака, чоловік. Хоча я і так часто залишаю дітей на колишнього чоловіка. Він вже жаліється, що я батьківські збори в школі пропускаю — останнім часом він більше з ними часу проводить, ніж я.
Чого так часто їжджу? Коли вперше приїхала в Київ з початку вторгнення, в червні 2022-го, у мене був культурний шок. Ти сидиш за кордоном і дивишся новини, тобі здається, що вдома все дуже похмуро, і налаштовуєшся на якесь суцільне горе, постійні тривоги і протитанкові їжаки на вулицях. А тут бачиш: так, тривога — але люди сидять і п’ють далі свій капучино. Вперше я приїхала на подію у Squat17 — це було заняття з терапевтичного письма, і раптом побачила, що у людей не припиняється бізнес: дизайнери шиють одяг, відкриваються нові книгарні, і все це купують. Ти потрапляєш навіть не в роман Ремарка, бо у нього в Парижі здебільшого всі тільки пили та гуляли, а в якийсь інший світ.
До речі, те саме відбувається з багатьма французьким репортерами і репортерками, які бувають в Україні по роботі. Вони повертаються в Париж і кажуть: я вражений (вражена), хочу повернутися. Після таких поїздок з’являється багато віри в Україну та українців, багато драйву, те з чого не можеш зіскочити. Думаю, якби не мала дітей, то вже вела б перемовини з чоловіком, щоб ми переїхали… В Україні більше енергії, країна молода, куди більш пластичніша. Дуже багато того живого духу, якого мені не вистачає в старій Європі.
Ти їдеш у Київ, щоб відіграти концерт гурту "Фактично самі", з яким уже давно не виступала. Свого часу ви давали справжній рок-н-рол, ти навіть виступала на розігріві в Меріліна Менсона. Як ти віднаходиш в собі цю рок-н-рольну енергетику сьогодні?
Якось побачила у фейсбуці, хтось писав: “Ширлі Менсон 58 років, і вона все ще стрибає по сцені”. Я сміюся: чорт, я буду точно як Ширлі Менсон у 58, бо пострибати я люблю (сміється).
Ми позиціонуємо цей концерт як ностальгійний — це така собі “Юність Кам Бек”, концерт для людей, які люблять вільну неформатну музику. Будуть гіти: "Дивина", “Рамка для сонця”, “Мантра”, “Дякую за секс”. Якщо раніше я думала: боже, ти вже тьотя, тобі не можна таке співати, то зараз міркую: “Це постіронія, мені вже все можна!” До того ж відчуваю, що людям в Україні зараз дуже потрібні концерти, тож поки можемо — давайте співати і танцювати.
Ти зараз працюєш над новим романом, що розповідає про стосунки між військовим та українкою, яка мешкає у Парижі. Він торкається зокрема і теми травми. Як ти знайшла правильний тон, щоби писати про війну?
Ти ніби прочитала мої думки: буквально дві години тому я працювала над уривком про травму. Якраз думала, як вивести у тексті лінію про ПТСР так, щоби це не було дидактично. У мене за сюжетом хлопці з ампутацією стикаються в лікарні, в курилці, з лікарем, і він каже їм: вам навіть пощастило, що у вас ампутація — такі травми потребують довшого лікування і відповідно у вас є більше часу, аби впоратися з ПТСР, який здебільшого накриває, коли людина вже кілька місяців знаходиться в безпеці. А один хлопець з ампутацією, який вже це пройшов, каже: все точно так і є.
Ця історія повністю вигадана, але щоб написати її, я багато спілкувалася з військовим психіатром і окремо зустрічалася з хлопцями з ампутаціями у госпіталях. Деякі фрагменти діалогів із ними я повністю включила в книгу — особливо їхні чорні жарти, звісно.
Ми всі ставимо собі це запитання: чи маю я право писати, якщо не воюю. Але якщо подивитися на найкращі речі, які написані про війни, то їх не обов’язково створили Гемінгвей та Ремарк
Чи ти питала себе, як ти, людина, яка не була на війні, маєш писати про неї?
Ми всі ставимо собі це запитання: чи маю я право писати, якщо не воюю. Але якщо подивитися на найкращі речі про війни, то їх не обов’язково створили Гемінгвей та Ремарк. Наприклад, та сама Кейт Аткінсон, яка пише про Другу світову, багато працює з архівами та вивчає варіанти реальностей: а що було би, якби цей льотчик евакуювався зі свого літака? Як би змінився хід подій? Вона дуже круто сконструювала це у романах “Життя за життя” та “Руїни бога”.
Хтось скаже, що ще зарано — писати художні тексти про війну. Але я, скільки себе пам’ятаю, стенографую реальність. Я не та людина, яка буде сидіти в бібліотеці Вернадського і копирсатися в архівах, щоб на основі цього писати історичний роман. Мені значно цікавіше працювати з живим матеріалом — з людьми, які поруч, з якими я підтримую зв'язок як волонтерка, які зрештою можуть вивірити мій текст потім, адже вони перебувають в епіцентрі подій, на фронті.
Ти питала про tone of voice, як його знайти. У мене є героїня — українка, яка живе за кордоном. Тут я знаю все, бо я сама українка, що живе за кордоном, тож тут легше. А є герой, військовий — і я не знаю, як живе людина на фронті! Із цим мені допомагає близький друг, який є певною мірою співавтором цієї книги — він український війcьковий. Я можу щось описувати на основі історій, які мені розповів він, інші приятелі-воїни чи військові психіатри. Я пишу, а потім даю йому почитати. І він каже: тут ти добре передала настрій, а тут занадто емоційна, ми так не говоримо. А якось сказав: тут прибери, бо надто реалістично, мій побратим впізнає у цій ситуації себе.
Стосовно вимог до письменників, то як завжди, в усі часи вони однакові — ми маємо втішати.
Цей чоловік — прототип головного героя?
Так, ми познайомилися на початку вторгнення, коли він попросив мене як волонтерку знайти їм дещо з амуніції у Франції. Зрештою це переросло у дружбу. У книзі буде присвята йому, але він мусить залишатися неназваним через свою роботу — я навіть роди військ “змазую”, щоб не вгадувались протопи і, звісно, щоб кожна дівчина могла поставити на місце мого героя свого коханого. І чоловіки-читачі себе теж — сподіваюся, вони читатимуть роман. Це, мабуть, найбільш чоловіча моя книга, там дуже сильно присутній чоловічий голос.
Саме тому вона така повільна, я пишу її понад два роки — там багато експертизи. Мені це важливо. Щоб, як каже Маргарет Етвуд, не бути тією письменницею, яка після виходу книги отримує лист, що починається словами “you are an idiot”, бо в житті так не буває (сміється). Саме тому цю книгу вичитують справжні військові — ще сирий текст, наприклад, однією з перших прочитала моя подружка-госпітальєрка.
Ти сказала про чоловіка, який є прототипом головного героя, і мені хочеться запитати, чи є романтичність у ваших стосунках, враховуючи сюжет, але нехай це залишиться секретом.
Так, нехай це буде секретом. Я завжди так працюю: міксую автобіографічність із вигадкою. Якісь ситуації реальні, але їх пережила не я, а мої подруги, до прикладу.
Це, мабуть, найскладніший для тебе роман?
Так, він складний, бо я дуже хочу, щоб він був інакшим. Хочеться, щоб це була книжка, якої в мене раніше не було.
Як ти відчуваєш, чи змінилися вимоги до письменників сьогодні?
Знаєш, які зараз жанри найзатребуваніші, за словами видавців? Трилери і фентезі, бо люді хочуть ескейпу. А якщо назвати книжку “Війна”, це не спрацює. Тому я наголошую, що мій роман — про любов. Я точно не хочу зайвий раз травмувати читачів, тому ця історія — не опис воєнних подій, а те, що відбувається з людським життям на фоні війни. Я навіть якось змалювала окопний бік — подивилася на ютубі відео когось із наших військових, зняте на Go Pro, і написала. А мій “співавтор” прочитав і каже: ти занадто технічно це зобразила, ти ж не військовий підручник пишеш! Розкажи нормальними словами (сміється).
Стосовно вимог до письменників, то як завжди, в усі часи — ми маємо втішати. Тому в моїй книзі є присвята: тим, кого чекають — і тим, хто чекає. Це все про чекання, адже люди, розділені війною, мають бути разом, якщо їм судилося, звісно. Я хочу, щоб ця книга була “печаткою” того, що відбувається з нами в цей час.
Чи є автори або книги, до яких ти повертаєшся у цей проміжок свого життя?
Перечитую українську класику. Підмогильного, оповідання Кобилянської — мені дуже подобається її волелюбність, це те, що нам про неї не розповідали в школі; Лесю Українку, Драгоманова, Олену Пчілку. Загалом приємно читати про українську аристократію. Наш північний сусід увесь час розповідав нам, що українці селюки, що наша література — про село. Тому так важливо сьогодні читати наших письменників-аристократів, аби розуміти, що ми — інші.
Перечитую Всеволода Нестайка: “Тореадорів з Васюківки” на будь-якій сторінці можна відкрити — і тебе це надихає. Взагалі раджу перечитувати книжки, які ви любили в дитинстві, це велика підтримка у складні дні. Хочу заїхати додому в Яремче та взяти “Казки народів світу”. Я обожнювала історії про інші культури — це дало мені цікавість до світу та любов до подорожей. А ще, звісно, перечитую раннього Іздрика, бо для мене він "отєц-основатель"; а тут, у Токіо, прочитала збірку японської короткої прози XX століття.
Як ти сьогодні ставишся до своїх ранніх текстів? Переписала би щось з висоти сьогоднішнього досвіду?
Якщо взяти ранні тексти, “50 хвилин трави” чи “Фройд би плакав”, то вони були написані на “молодому нерві”: мені було 20 років, а моїм читачам і того менше. Я не впевнена, що з цього пазла можна щось забрати — так, воно було неідеально, але це молодість. Знаєш, якби я сьогоднішня, зі своїми знаннями про літературу, починала писати, то, може, і не стала би письменницею взагалі, адже мені було би страшно бути неідеальною.
Взагалі я думаю, що треба завжди писати зі свободою. Які б ви розумні не були, дайте собі свободу: не знаю, напийтеся і напишіть щось від душі, але поредагуйте натомість тверезим. Бо горе від розуму. Важливо, аби набуті знання не захаращували твій власний шлях. Якби Жадан парився, як писав Шекспір, він би не став Жаданом.
Який у тебе настрій напередодні дня народження? Чи подобається тобі твій вік?
Мене зазвичай “крило” перед днем народженням, але цього року почуваюся кльово. Думаю, це тому, що зараз я в гарячих джерелах (сміється). Пішла сьогодні в окремий жіночий онсен, де можна плавати голяка. Плаваю, співаю — і так мені добре. Раптом відчула, що зараз переживаю таке чудове усвідомлення віку та власної жіночності.
Коли плавала, то думала про те, що бути жінкою так складно. Від нас постійно щось хочуть, ми ніби не належимо собі: будь чемною дівчиною, виходь заміж, але не виходь заміж занадто рано, народжуй, не народжуй, піклуйся про онуків, чи чого ти вся в онуках, подумай про себе. І це дуже класно, що зараз світ змінюється і жінка нарешті дозволяє собі більше суб’єктності.
Загалом зараз я відчуваю багато вдячності в собі. Окей, у мене є зморшки чи неідеальна попа, але я не проводжу по кілька годин на день у спортзалі — я люблю добре поїсти і можу вдягтися так, що ніхто і не помітить. Бачу, хтось пише в соцмережах: мені більше ніколи не буде 18… Та забий, нікому більше не буде 18! Ти не мусиш бути завжди юною Персефоною — просто прийми, що ти красива у своєму віці. Я нещодавно ходила на фільм “Субстанція” з двома дівчатками-підлітками, моєю донькою та її подругою, і вони кажуть, подивившись на героїню Демі Мур: боже, та вона така гарна була, нащо вона це зробила? Малі дівчатка бачать у ній богиню, вона для них абсолютно гармонійна — у нового покоління немає цього дурацького ейджизму.
Мені в цьому сенсі подобається французька акторка Філіппін Леруа-Больє (грає Сільві Грато в серіалі "Емілі в Парижі" — прим. ред.), яка нещодавно прийшла на Тиждень моди в Парижі в прозорому топі без бюст'є́. Це дуже круто, таке прийняття себе — сподіваюся бути однією з таких жінок через 20 років!
