У київській галереї The Naked Room експонується індивідуальна виставка української мультимедійної мисткині Олени Ємчук під назвою “Мнемосіна”. Ємчук працює з кінематографом, фотомистецтвом і малярством, але в центрі її уваги завжди знаходяться жінки — “неймовірно складні та багатогранні особистості”, як зазначає авторка. Виставку відкрито для перегляду до 4 грудня.
Реклама.
За її спиною чимало персональних і колективних експозицій у США та Європі, а роботи зберігаються в колекціях акторок Руні Мари та сестер Олсен, моделі Єви Герцигової. Мисткиня створювала рекламні кампанії для Christian Lacroix, Dries Van Noten, Comme des Garçons і Gucci, а перед її об'єктивом постала велика кількість топмоделей та знаменитостей — від Карен Елсон до Ніколь Кідман.
Сьогодні Ємчук — одна з найвідоміших художниць, чия діяльність впроваджує українську самобутність у світовий культурний простір. Вона народилась в Україні, як фотографиня реалізувала себе в США, куди переїхала в юності з батьками понад 40 років тому. Незважаючи на час і відстань, вона зберегла міцний зв’язок з рідною землею. Їй присвячені знакові фотоальбоми художниці — “Гідропарк”, “Одеса”, “Маланка” та "Україна Yelena Yemchuk". Vogue Ukraine зустрівся з Оленою Ємчук, щоб обговорити її першу виставку в Україні “Мнемосіна”, роль мистецтва під час війни та рідний Київ.
Що послужило поштовхом для створення експозиції “Мнемосіна”?
Торік у серпні я перебувала в Києві й, гуляючи містом, відвідала галерею The Naked Room, де познайомилася з її кураторкою Марією Ланько. Вона запропонувала організувати виставку моїх робіт, і ми почали шукати концепцію. Останнім часом у мене не було нових проєктів: після того, як у 2019–2020 роках я закінчила серію “Маланка”, я тривалий час не могла приїхати в Україну, а потім почалося повномасштабне вторгнення. За ці чотири роки змінилося багато чого, і я прагнула просто побути вдома, щоб усе відчути особисто.
Я фотографувала Україну протягом усього життя, але до 2005 року, коли вийшла книга “Гідропарк”, нікому ці роботи не демонструвала. Отже, для “Мнемосіни” я звернулася до свого архіву — від середини 1990-х до початку 2000-х — і відібрала приблизно 300 фотографій. Також у мене було шість нових жіночих портретів, які я зробила у Львові влітку минулого року, — вони також увійшли до експозиції. Усе це вилилося в історію, де поєднуються спогади та сучасність.
Чим різняться ті жінки, яких ви фотографували в середині 1990-х і тепер?
Мені здається, що всі жінки, яких я фотографую, дуже відмінні: у кожної — своя, неповторна врода. Але між ними дійсно є щось спільне. Коли я переглядала фотографії та фільми, які знімала у 23–25 років, то зрозуміла: певний образ жінки, що виник у моїх ранніх роботах, досі мене приваблює. У ньому переплітаються внутрішня сила та легка туга. Зустріч із жінками, які не соромляться продемонструвати це в кадрі, — для мене найбільша нагорода. Я хочу, щоб усі, і особливо мої героїні, відчули цю особливу внутрішню красу.
Саме тому я не роблю ідеальних глянцевих світлин — щоб зловити цю красу, вони повинні бути правдивими.
Цей акцент пов'язаний з особистими переживаннями?
Безумовно. Свого часу я дуже важко пережила еміграцію, і, здається, повертаючись в Україну, намагаюся осягнути себе через своїх героїнь. Але я знімаю не лише жінок, а й підлітків — дівчат і хлопців у тому віці, коли сама переїхала до Америки й на певний період втратила себе. В українках я бачу особливу міць і впевненість — у собі, у власних можливостях. Це робить їх значущими тут і зараз. І коли я повертаюся в Україну, мене надзвичайно надихає ця енергія. Я відчуваю свою причетність і дуже пишаюся своїм походженням. Кожна дівчина, яку я нещодавно фотографувала, — абсолютно чудова. Я не можу передати це словами, тому й фотографую: якби могла, мабуть, стала б поетесою.
Як ви зараз визначаєте, що заслуговує на увагу, а що ні?
Зустрічаються проєкти, в яких ти відчуваєш, що потрібно зафіксувати все. Я не розмірковую, не звертаюся до свого минулого досвіду, а намагаюся залишатися відкритою. Це допомагає бачити речі такими, якими вони є, адже коли ти вважаєш, що все знаєш – можеш упустити важливий момент. Я набагато краще фотографую, коли нічого не планую.
Ви не були в Україні чотири роки та повернулися вже після повномасштабного вторгнення. Що для вас змінилося?
Щойно я перетнула кордон, то відразу відчула, що потрапила в зовсім іншу Україну, де люди довше дивляться один одному в очі й частіше виявляють чуйність. Я декілька разів приїздила за останній рік і кожного разу бачила відкритих людей та їх прагнення допомогти. Для мене дуже цінні такі спільні миті, це щось унікальне, – я бачу в них красу. Усе радянське, що відчувалося ще донедавна, ніби зникло. Але з іншого боку мене лякає усвідомлення того, що у цій новій дійсності люди щодня перебувають у небезпеці, втрачають близьких, ночують в укриттях, живуть без світла і не знають, що буде завтра. Але я розумію і тих, хто, незважаючи на ризики, повертається додому, – ту велику порожнечу в душі, яка з’являється в еміграції, неможливо заповнити.
“Мнемосіна” — це друга частина виставки, перша частина — “Ітака” — була представлена в липні в Марселі в галереї Kolektiv Cité Radieuse. Чим відрізняються ці дві події та їхні відвідувачі?
Для мене дуже важливо знайомити світ з Україною. У Марселі були представлені як мої нові портрети, зроблені у Львові та Києві, так і вибране з архівних фотографій – із серії “Гідропарк” та “Одеса”. І мене дуже тішить, що подія набула популярності – її відвідало близько 7000 глядачів з усього світу, оскільки в цей час тривав курортний сезон. Але виставка у Києві для мене особлива і дуже емоційна подія, тому що в Європі я часто показувала свої світлини, але вперше роблю це вдома. Гуляючи містом я зауважила, яким насиченим культурним життям живуть кияни, як багато концертів та театральних вистав відбувається сьогодні. Мистецтво здатне лікувати рани у скрутні часи.
Над чим ви зараз працюєте і про що мрієте?
Останнім часом я багато малюю – для мене це хороша психотерапія. Хочу зробити ще один проєкт в Україні та показати більше своїх робіт. Але головна мрія – зняти повнометражний фільм. Нещодавно я завершила три короткометражні фільми з художницею та моєю подругою Анною Домашиною. І мені здається, що настав час спробувати щось нове.
Текст: Анна Золотарьова
