У видавничому домі #книголав з’явилася одна з найбільш очікуваних книг цієї осені — 500-сторінковий роман "Він повертається в неділю" Ірени Карпи, епізод з якого ми розміщували в колекційному виданні “Сучасна українська проза та поезія”.
Реклама.
"Він повертається в неділю" — це чутлива та відверта оповідь про кохання на фоні війни й про те, як ми знаходимо в собі сміливість жити та відчувати в найтяжчі часи. Запрошуємо до ознайомлення з фрагментом роману, який вже цими днями відпочинку можна буде знайти на ярмарку "Книжкова країна".
“Цей безцінний час, що минає і котрий нам вже ніхто і ніколи не компенсує…”
Вона чує ці слова з його вуст.
Жінка, яка завмерла над річкою, вдивляючись у відображення місяця-повні. Вона не чує, як десь зовсім близько гуркотить під землею склад метрополітену, як ходять позаду неї пізні туристи та вигулювачі собак, а можливо вже й нікого немає в цей час. Вдивляється у мерехтіння вогнів у темних водах, знову підіймає погляд до близького небосхилу.
Простягнути руки.
Відчути його подих на своїй шкірі.
Перебувати на відстані дотику.
Ця мить, це “до” — як акорд, на якому можливо хоч на трохи зафіксувати їхній коштовний час.
І між цією миттю і миттю дотику шкіри до шкіри Віра встигає усвідомити:
— Я люблю його.
…
Він пише їй про час і відразу жалкує. Навіщо додавати їй занепокоєння?.. Він відчуває, як вона промовляє його фрази своїм голосом.
Місяць над степом у вікні автівки, де він сьогодні заночує, скорботний і неосяжний. Він щось відає, цей місяць. І від цього нестерпного знання до нього завивають сільські пси на прив’язі та дикі вовки степу.
Я люблю тебе, я тебе жадаю.
Всю, цілковито, тут і зараз, ніби час можна відсмикнути, як театральну кулісу, і вийти просто на сцену — ту, де вони тільки удвох. Без публіки, без репетицій і без постановника. Люди, що кохають, нічого не очікуючи.
Жінка закриває очі й дужче загортається в піджак з легкої вовни.
Чоловік обіймає її ззаду й цілує в шию, злегка відгорнувши комір піджака.
“Спробуймо поїхати звідси дуже далеко”, — міркує вона, пестячи його волосся кінчиками пальців.
“Куди завгодно, люба, — думає він. — З тобою — куди завгодно”.
Його руки в неї під піджаком, під легкою блузою, торкаються грудей.
Вона дихає глибше й виразніше, сонні голуби на набережній повертають голови до цього дихання.
Він притискає до себе її спину, вдихає аромат волосся, відчуває кожну лінію її тіла. Великий повний місяць зазирає у вікно броньованої машини.
Вона сама скидає з себе одяг, кидає туфлі просто у води Сени, штовхнувши їх крізь проміжки між бильцями мосту.
Він підіймає її легко, немов пір’їнку, розвертає до себе, цілує в уста, ніби вперше.
“Це і є вперше”, — сміється вона, дивуючись, як вільно і зовсім не холодно їй над цим посрібленим нічним степом.
Він чує, як зовсім близько до закутої в камінь річки гуркотить підземний поїзд.
Місто безлюдне. Ніхто не помітить, як вони над ним літатимуть.
Степ зовсім тихий, навіть вітер затих, ніхто і ніщо не розчує, що вони шепочуть одне одному, як гаряче дихають.
Вона ледь чутно стогне, відчувши його в собі.
Час зупиняється й знову пливе, як води закутої ріки.
Він чекає, щоб вона відкрила очі.
“Нарешті”, — каже хтось.
“Я так люблю тебе”, — відповідає інший.
Вони кохаються ніжно й довго, до самого світанку, коли стає вже прохолодно і ясно.
А тоді прокидаються. Кожен у своєму ліжку.
Вона в апартаментах у місті над рікою.
Він у броньованій машині посеред степу.
— Рушаймо, командире. Вже сонце ось сходить. Ну і місяць був вночі! Я зовсім не міг заснути, — потягується Захар на сусідньому сидінні.
Атрей мовчить.
(…)
З Атреєвим “люблю” Віра відчуває себе всесильною.
Ідучи бульваром від булочної до крамниці з городиною, вона наспівує кубинську пісню. Безхатькові, що просить милостиню під банкоматом, кидає всі монети, що були в її гаманці. Перетинаючи вулицю, посміхається всім, хто йде їй назустріч, від літніх людей до студентів, — дехто з них потім довго проводжає її поглядом. Віра сяє, як супермодель на подіумі, — не має значення, що дефілює вона у старих спортивних штанах і з волоссям, закрученим у “гульку”.
Навіть до Шарля вона стала більш привітною: запитує, що там у нього на роботі, готує те, що він полюбляє, всупереч Аньчиній кухні виживання.
“Господи, спаси та змилуйся…” — безпорадний Голос змиряється з поразкою моралі.
Не їсти й не спати… що в цьому важкого? Для Віри за пальне тепер щось інше. Вона очікує вечора, чекає на його “+450”, донатить на його збори — годиться все, до чого він має відношення.
У квітковій крамниці на розі Сен Жермену й вулиці Бернардинів Віра купує букет хрустких тюльпанів — жовтих, білих, червоних — подарувати Аньці. Просто так. Бо квіти вдома повинні бути завжди — як перець і кава. Пританцьовуючи, вона піднімається сходами на свій четвертий поверх.
— Як це — мені?! — не вірить Анька. — За що?!
— Ну бо життя триває, — Віра не вигадує нічого оригінальнішого. — Як казав Джон Леннон, життя – це те, що з нами трапляється, поки ми будуємо плани.
Аньку ця відповідь помітно засмучує. Вона мовчки йде на кухню наповнити вазу водою.
“Знайшла ти, кого вчити насолоди…” — докоряє Голос.
— Я про те, що ми симпатичні, відносно молоді й немає сенсу себе зайвий раз у сліпий кут заганяти! — кричить Віра навздогін Аньці.
Та гуркотить каструлями, мабуть, вже миє посуд, залишений Сашком і Алісою.
Віра йде на кухню:
— Ти вибач, якщо я щось сказала не те…
Хоч би Анька не розплакалася. Це геть зіпсує їй настрій.
“Тільки про себе й думаєш”.
— Та ні, ти що! — Анька обертається, очі сухі. — Я дуже люблю квіти, просто… я не пам’ятаю, коли мені їх хтось востаннє дарував.
— Як?! А Степан?!
У Віриній уяві чоловік, який щоночі засипає дружину повідомленнями, як він сумує в розлуці, у реальному житті до того мав так само б засипати її квітами.
— Ох, Степан… — кривиться Анька, витираючи мокрі руки.
Акуратно складає червоно-білий рушничок у плетену корзинку й несподівано сміється:
— Уяви собі, він зареєстрував мене в тіндері!
— Степан?!
— Ага. Каже, налагоджуй життя там, бо раптом мене вб’ють.
Так от що її зачепило. Наша пісня хороша й нова.
— А що я посумувала, то він сам почав з хлопцями листуватися. Уяви собі?! Від мого імені. А потім ще і ревнувати.
Віра не знала, що сказати.
— Неадекватний.
Анька сказала це сама. Не так давно він спакував і передав їй маршрутками з Києва всі її гарні сукні й туфлі на підборах — каже, ти в Парижі, живи й насолоджуйся.
— І куди я в них піду? У чергу за гуманітарною допомогою? Чи на бомжацькі курси французької?!
Про гуманітарну допомогу Віра говорила сто разів — не ходи туди, не потрібно. Анька однаково вперто ходила на пункти роздачі їжі при церквах, стоячи в чергах разом із багатодітними африканськими родинами й безхатьками.
— Це не принизливо, це навіть весело! — брехала вона чи то Вірі, чи й самій собі, вивантажуючи на кухні пакети з розчинним картопляним пюре й трилітрові бляшанки консервованого горошку.
— Правда, мене там скоро побʼють конкуренти — українців у черзі бачать волонтери й проводять наперед. Сьогодні я пізно прийшла, то там тітка дуже бідкалась, що мені не лишилося сосисок і бананів.
— Ну так, ти така худа й маленька, що просто обов’язок тебе нагодувати! — Віра жалібно дивиться на Аньку. — Як ти це тягла все?
— Та нормально, — Анька махає рукою й нишпорить в телефоні. — Тут ще роботу пропонують пару разів на тиждень. Прибирати в готелі. Там, правда, матраци по п’ятдесят кілограмів, але ж блін — якраз і накачаюся!
Відтепер у їхній ванній з’являтимуться готельні шампуні й люксове мило, а в Аньчиних днях зникне ще кілька годин.
— Найсмішніше, що мій проєкт у Києві — це саме люксовий готель. Щоправда, я там проєктую електрику, тож навряд чи те, що я роблю в Парижі, можна назвати дослідженням. І ще, блін, уніформу видали нам синтетичну — смердиш у ній вже за перші пів години.
Віра сердилася на Аньку за цю нещадність до себе й одночасно захоплювалася: вона б так не змогла. Втратити все, окрім гідності, й боротися за свою незалежність. Гроші Аньці потрібні були для того, щоб винайняти окрему квартиру. Шарлю не подобалася ця ідея – до переселенців він вже звик. На відміну від Віри, Анька дивним чином завжди примудрялася залишити вечерю на плиті й поприбирати вдома. “Ти би краще викинула мотлох свій з мого кабінету, була би їм додаткова кімната!” — час від часу повторював Шарль.
Його кабінет Віра вперто називала своєю майстернею, складаючи там уламки розписаної керамічної плитки, старі цеглини з клеймами, зразки карпатської ґонти, відколоті фрагменти кам’яних фризів та інше архітектурне сміття. Колись давно вона почала клеїти макет будинку, але відразу і закинула. “Роботою займися”, — сухо кидав Голос, висміюючи її кволі спроби поробити щось “для душі”. Її “будинок мрії” із картону й дроту так і бовванів у напівтемряві, як розпочате будівництво, на яке не дали дозвіл. Віра відчиняла двері цієї майстерні й одразу ж зачиняла. Але викидати з неї точно нічого не збиралася.
Віра відчиняє двері й заглядає в напівтемряву. Варто би провітрити, давно вона тут не працювала. Вікна, правда, взагалі в технічний двір, тож заносить час від часу смаженою рибою й часником. Залишить відчиненими на ніч.
Вона вмикає настільну лампу й бере зі столу перший-ліпший скетчбук. Раптом захотілося помалювати — давно такого не було. Але не тут. Тут не вийде — замучить совість, піде допомагати Аньці з вечерею чи дошкуляти Сашкові з домашнім завданням.
— Я скоро буду! — кидає Віра, потайки вислизаючи за двері квартири.
На терасі біля квіткової крамниці, з видом на церкву, їй колись малювалося добре. Ніби вона — не вона, а туристка-художниця, що захоплюється Парижем.
Скетчбук у ворсистій обкладинці наполовину чистий. Віра швидко перегортає нудні “практичні” сторінки — обчислення, контакти, списки справ і дати. Жодного ескізу!
Олівець нагострений — хоча б одна хороша звичка з університету. Як колись давно, Віра дозволяє йому рухатися самому. І зовсім не дивується, коли на жовтуватому папері вимальовуються обриси знайомих кам’яних стін і гостроверхих дерев, що підносяться до неба.
Дім серед кипарисів.
Віра посміюється з себе, ковтаючи гірку чорну каву. Погладжує сторінку, край обкладинки. Забуте відчуття. Цікаво, скільки в неї накопичилося по шухлядах отаких блокнотів? Занадто гарні, щоб малювати будь-що, занадто пам’ятні — нехай дочекаються кращих часів. А тут така ситуація з війною, що хтозна, коли такі часи настануть.
Віра промальовує черепицю на даху і дикий виноград, що лізе стінами. Коли з-під олівця з’являється кущ розмарину, вона зупиняється. І, несподівано для себе, пише:
“Звучить жахливо, але дещо є, за що я вдячна цій війні…”
Віра крадькома озирається, наче хтось із людей за столиками поряд може підгледіти, що вона пише кирилицею. Чи, десь із такою ж імовірністю, прочитати її думки.
“… якби не вона, ми би ніколи не з’явилися в житті одне одного”.
— Un verre du blanc, s’il vous plait! — офіціант саме проходить повз, гріх не попросити білого.
Поруч за столиком парочка підлітків цілується з таким натхненням, що в будь-який інший місяць, окрім травня, це вважалося б незаконним.
Вона вириває аркуш зі скетчбука. Отже, буде Атреєві лист. Паперовий, старомодний, який він зможе потримати в руках. Нехай буде бодай щось фізичне між ними.
“Завдяки тобі мені знову хочеться творити — це таке забуте відчуття. В роботі пауза. Колись би я панікувала через це й себе картала, що доведеться померти з голоду. А тепер кажу: ось, маєш час, то чом би не накидати ескізів на нові проєкти? Нехай сміливі й “непридатні”, але хто сказав, що все має орієнтуватися на смак споживача?! Чогось я думаю, що ти мене підтримаєш… Може, тому, що зрозумів про Дім із кипарисами. Ось я прямо вже пишу тобі по ньому — це ескіз, а ще ж макет у мене є в майстерні. (Він же “старий мотлох”, словами декого…) Макет смішний — ніби будиночок для Барбі, тільки не рожевий. Для душі.
Коли його почала, то казала собі, що клеїти дрібні детальки буде немов медитація: черепички там усілякі, мінілистя винограду. Закинула, звісно ж. Терплячість і дрібна моторика — не мої сильні сторони. Я хаотична й нетерпляча… Тікай, поки не пізно)) Хоча я можу і практичні речі вигадати. Щось про відбудову українських міст після війни — бо буде запит, знаєш?
“…і розлетиться запит по “своїх”, до чого ти там?” — бурчить Голос.
Віра розуміє, що лист про кохання пішов не туди.
“Нічого дивного — як завжди, ти про себе і про себе!”
Віра починає з нового рядка: розпитує Атрея, яку він любить музику і фільми, про його дитинство і життя до війни. Цікаво, чи могли вони розминутися на набережній в якийсь із її приїздів до Дніпра? Чи, може, коли він жив у Києві на Володимирській, вони ходили в той самий супермаркет чи аптеку?..
На телефон приходить повідомлення: “Вечеря готова. Ти де?”
Від Аньки.
Віра дістає з гаманця десять євро, має вистачити з чайовими. Допиває свій келих великим ковтком: не хочеться, щоб Анька чекала.
Вона похапцем дописує:
“Я ніколи не бачила тебе, я не знаю, як звучить твій голос, яка на дотик твоя шкіра і як ти пахнеш. А все ж із кожним днем ти наближаєшся. Це дивне відчуття, наче одна тягуча нота оселилася всередині мене. Інколи вона звучить на рівні сонячного сплетіння, інколи на рівні очей — тоді з них ллються сльози. Зараз же ця лінія проходить низом живота…”
“І ото не соромно? — кривиться Голос. — Доросла баба, дитина вже є. А пишеш, як ото малолітка на гормонах”.
Трохи є. Скривившись, Віра відриває половину листка з цим абзацом. Це все вино натщесерце.
З нової сторінки Віра пише:
“Пиши мені про все: про музику й кіно, про друзів, про війну. Все, що вважаєш за потрібне. Дуже хочу від тебе паперового листа. Бо я не пам’ятаю, коли мені було з кимось так цікаво…
І це ми ще до кіберсексу не дійшли”.
Віра закриває записник й підводиться з-за столика.
Її кидає в жар. Бо одна справа — торкатися себе, уявляючи, що це він, а інша — перевести це в слова й відправити йому. На це наважитися треба.
“Думаєш, ти така оригінальна? — насміхається Голос. — Та зараз тисячі, якщо не сотні тисяч інших жінок пишуть рівно те саме чоловікам на фронт. Стандартний краш у тебе, дорогенько!”
Віра посміхається. “Краш” — це щось нове в репертуарі Голоса. А те, що вона не одна така закохана дурепа, навіть її тішить.
Телефон вібрує повідомленням.
“+450. Посплю трохи”.
Повернувся.
“Завжди до мене повертайся. Живим і неушкодженим”, — шепоче Віра, гладячи великим пальцем його “плюс”.
Листопад 2024
