Поділитися
16 січня з життя пішов культовий режисер, художник, музикант Девід Лінч, чия творчість назавжди змінила світовий кінематограф.
Автор картин “Синій оксамит”, "Малголланд Драйв" та серіалу “Твін Пікс”, Лінч створював химерний сюрреалістичний всесвіт, занурившись в який лиш раз, глядачі закохувалися назавжди. Вшановуючи пам’ять великого режисера, що 2019 року отримав почесний "Оскар" за внесок у світове кіно, редакція українського Vogue розповідає про улюблені фільми Девіда Лінча.
Реклама.
“Малголланд Драйв”, 2001
Цікава штука з фільмами Девіда Лінча — я майже ніколи не памʼятаю, коли і за яких обставин уперше їх дивився, але катарсичне відчуття жаху й водночас захоплення завжди залишається зі мною. Як і образи з його стрічок, що закарбовуються в мозку, — десь поруч зі спогадами про сни. Та нічні жахи.
У “Малголланд Драйв”, який режисер представив у Каннах 2001 року, це великий план каліфорнійської співачки Ребеки дель Ріо з барвистим гримом на очах та кристалом-сльозою на правій вилиці. На сцені лос-анджелеського нічного клубу Silencio, куди потрапляють біляві героїні Наомі Воттс та Лори Герінґ (остання в перуці), вона виконує іспаномовну версію балади Crying Роя Орбісона та Джоя Мелсона — допоки на четвертій хвилині не падає горілиць. Без жодних пояснень. Фонограма продовжує грати. Непритомну (або мертву?) співачку виносять зі сцени.
Фільм про американську, точніше, каліфорнійську мрію, якою живе молода акторка Бетті Елмс (Наомі Воттс), веде тернистими шляхами трилера, психологічної драми, комедії та — на мій смак — горору. Упродовж 146 хвилин екранного часу тут зʼявляються амнезична незнайомка, актриси (успішна та не дуже), детектив, банда мобстерів та безхатько, який призводить до чергового знепритомнення (чи смерті). Детально переказувати сюжет стрічки немає сенсу — її треба дивитися. “Малголланд Драйв” — це присвята Лос-Анджелесу як міфу та хрестоматійне “лінчівське” кіно, де уявне співіснує з реальним, гротескне з тривіальним, божественне — з макабричним. В руках геніального режисера відрізнити одне від одного майже неможливо.
Веня Брикалін, головний редактор
“Дюна”, 1984
"42 роки тому, з причин, що виходять за межі мого розуміння, Девід Лінч витяг мене з невідомості, щоб зняти в його першому і останньому великобюджетному фільмі. Він явно побачив у мені щось, чого навіть я не усвідомлював. Я зобов'язаний всією своєю кар'єрою, та й життям, його баченню”. Це слова актора Кайла Маклаклена, присвячені режисеру всього його життя. Більшість із нас обожнює вишуканого й загадкового Маклаклена в інших роботах Лінча — “Синій оксамит” чи “Твін Пікс”, проте варто пам’ятати: першою, у 1984 році, була саме “Дюна”. І коли я чую, що “Дюна” Лінча — невдалий фільм, то міркую про те, що без неї не було би “Дюни” Вільньова та багатьох інших зразків жанру, на які, безумовно, вплинув Лінч. А ще про те, хто має право визначати рівень “вдалості”, коли йдеться про мистецтво, і чи не краще іноді віддати це на розсуд часу?
Екранізувати “Дюну” Френка Герберта Лінча запросив італійський продюсер Діно ді Лаурентіс. Ще в кінці 1970-х він запропонував зняти “Дюну” Рідлі Скотту, проте Скотт обрав “Чужого”; натомість 1981 року донька Лаурентіса Рафаелла підкинула батькові ідею — запросити Лінча, який на той момент зняв дві картини, “Людина-слон” та “Голова-гумка”, і вважався молодим та успішним режисером.
Події фільму відбуваються в майбутньому у вигаданому всесвіті Галактичної імперії, однією з найпривабливіших планет якої є Арракіс, або Дюна, де видобувається унікальна речовина — меланж. Головний герой, син аристократа Пол Атрід (Кайл Маклаклен), приїздить на Арракіс, щоби протистояти змовникам і змінити долю галактики. Космічний на той час бюджет у понад 40 мільйонів доларів був витрачений на спецефекти та складні декорації. Моделі величезних машин-збирачів прянощів, жахливо реалістичні піщані черви до семи метрів завдовжки, виготовлені з гуми, грандіозні галактичні палаци та космічні кораблі: всесвіт “Дюни”, хоч дійсно є нетиповим для сюрреалістичного стилю Лінча, вражає своєю технологічністю і казковістю. Проте все це не зробило стрічку успішною: вона зібрала 24 мільйони, а критики рознесли її за хаотичність та нагромадженість сценарію.
Проте що подарувала нам “Дюна”? Насамперед познайомила світ з Кайлом Маклакленом, на той момент 25-річним нікому не відомим актором, якого за рік до того Лінч побачив на театральному фестивалі в Орегоні. Оскільки бюджет був витрачений переважно на декорації, продюсери просили Лінча обрати головного актора з невідомих артистів. Для Маклаклена “Дюна” стала дебютом в кіно, і його яскраві очі, що міняють колір від блакитних до карих, та тонка інтелігентна харизма подарували світу, можливого, найкращого Пола Атріда.
Дарія Слободяник, редакторка відділу культури
“Синій оксамит”, 1986
Моє захоплення творчістю Девіда Лінча почалося відтоді, як я побачила кадри з фільму “Синій оксамит” на Tumblr. Фото червоних троянд на фоні білого паркану й неба та магічний образ Ізабелли Росселіні на сцені під світлом софітів зробили свою справу — стрічку я подивилася того ж вечора і закохалася в неї безповоротно.
Для мене канонічність “Синього оксамиту” криється в балансі складного авторського кіно та містичного трилера. У ньому сюрреалістичні крупні плани, гічкоківський саспенс, гра світла й тіні та напружена музика створюють тривожну, але настільки гіпнотичну атмосферу, що перегляд фільму перетворюється на сон.
А пісню Blue Velvet, яку у стрічці виконала Росселіні в образі femme fatale, і кавер на неї від Лани Дель Рей я досі одержимо переслуховую.
Світлана Манукян, редакторка соціальних медіа
“Дикі серцем”, 1990
У 1990 році Девід Лінч випустив “Дикі серцем”, фільм, який зруйнував традиційні жанрові межі. Це водночас роуд-муві, історія кохання, насильство, сюрреалізм і попкультура в одному флаконі. На перший погляд сюжет здається простим: Сейлор (Ніколас Кейдж) і Лула (Лора Дерн) тікають через Америку від одержимої владою матері дівчини. Однак їхній шлях — це алегорія, у якій Лінч досліджує протистояння світла й темряви, любові й жорстокості, свободи й контролю.
Візуально “Дикі серцем” — справжнє свято для очей. Куртка зі зміїної шкіри, яку носить Сейлор, є символом його природи: бунтівної, дикої і незалежної. Сам герой прямо говорить, що ця річ — “данина його індивідуальності”. Лула, навпаки, завжди вбрана у яскраві відверті сукні. Її образ — це протест проти світу, який намагається контролювати її. Неонове світло, мотелі на узбіччях доріг, пустельні пейзажі — символи, які відображають внутрішній стан героїв. Саундтрек Анджело Бадаламенті — це пульс фільму, а культова пісня Кріса Айзека Wicked Game — голос самої історії, тривожний, пристрасний і відвертий.
Другорядні персонажі, як-от Боббі Перу у виконанні Віллема Дефо та зловісна мати Лули, яку втілила Даян Ледд, збагачують фільм своїми незабутніми образами. Особливо варто відзначити Даян, яка отримала номінацію на премію “Оскар” за цю роль. Сама картина була нагороджена “Золотою пальмовою гілкою” Каннського кінофестивалю, хоч і викликала суперечки своєю відвертістю та брутальністю. Втім, саме ця сміливість і робить “Дикі серцем” одним із найпотужніших фільмів Девіда Лінча.
Марина Шулікіна, редакторка
"Твін Пікс", 1990
"Твін Пікс" Девіда Лінча — це наріжний камінь у популярній, мейнстримовій культурі 1990-х, який особисто мені дав перепустку у величезний світ артхаусу та інших мрій".
Сергій Ковальов, артдиректор
