У видавничому домі “Віхола” з’явилася друком книга “Марія Примаченко без міфів”, автором якої є мистецтвознавець та постійна дописувачка Vogue Ukraine Оксана Семенік.
Авторка розповідає правдиву оповідь про живописицю та руйнує легенди, якими обплутаний її імідж. Від юних років у селі, де дівчинка вимальовувала квітки на стінах осель, до Лаврських майстерень у Києві, від перших тварин до трагедій війни, особистої втрати, Чорнобильської катастрофи та експозицій у Парижі, Нью-Йорку і Венеції: завдяки цій книжці маємо можливість розкрити для себе ту Марію Примаченко, яку досі не знали.
Реклама.
Радимо до прочитання уривок з книги “Марія Примаченко без міфів” — про те, як художниця відтворювала у власних полотнах кохання та взаємини.
Усе бере початок з любові. І творів Марії Примаченко про любов, одруження та стосунки набагато більше, ніж ви думаєте. Нерідко вони є прихованими — це наче ілюстрації до народних пісень, котрі по суті відображають безліч життєвих ситуацій. А чи можна вважати вибір пісень як відсилання на автобіографічні випадки мисткині? Тут уже міркуйте самі.
Ймовірно, найбільш автобіографічними є декілька образів Катерини з поеми Тараса Шевченка або ж зображення одинокої матері. Марія залишилася наодинці із Федором, і хоча чоловік її не покинув, як у поемі Шевченка, а пішов на війну, суспільний осуд у селі легко уявити. Їй також могли боліти історії жінок, які залишились вдовами після війни. Вони так само могли покладатись лише на себе, та ще й змушені були трудитися на новій панщині в колгоспах. “Катерина пішла жито жати, забула серпа узяти. Серпа взяла, хліб забула, бо такая доля була”,— відтворює Примаченко дуже схожу на себе дівчину з немовлям посеред колосся жита та волошок, де стоїть колиска. Відтворення тягаря вдови також нерідко зустрічається у роботах живописиці, особливо в контексті жінки, котра ще чекає вдома свого воїна.
Втім, теми залицяння та весілля були ще більш розповсюдженими в роботах мисткині. Один із найбільш повторюваних сюжетів — дівчина і хлопець біля криниці. На окремих картинах відтворено, як юнак прохає дати напитися коневі. А дівчина або погоджується, або відмовляється. Взяти хоча б роботу “Веде Ваня коні до воли за шовкові поводи, іде Галя воду брати, щоб коника напувати” (1982). Насправді вислів “напоїти коня” в українських народних піснях означає кохатися. Ще одним образом фізичного кохання в українських піснях є сад, ліс або гай. У Примаченко молода пара тримається за руки, а сама робота має назву “Гуляння в лісі молодих людей” (1987). Посеред квітучих дерев цілуються молоді, а поруч два коники: “А я коня пасла. Прискакав конем козак. “Мила, люба!”. І каблучку подарив, і руку предложив, жоною назвав, обняв і поцілував”. Але ця робота, датована 1992 роком, вже про сучасні залицяння та сватання.
Не обходиться без коня і весілля на Поліссі. Найкраще про весілля в цьому регіоні написала етнологиня Ірина Несен, тому докладніше про обряди можете прочитати у її дослідженні. Та повернемося до коня. У багатьох селах існував звичай гарно “вдягнути” коня вінком, килимом, стрічками, дзвіночками. Ось вам підказка — якщо кінь на картині вбраний, то ми спостерігаємо весільний обряд або одружену пару. Коня також заводили в хату, а ще він супроводжував молодих усе весілля. На декількох весільних картинах ми бачимо одного чи навіть трьох коней, запряжених у воза, з молодими та, можливо, батьками, сватами. Той, хто сидить спереду, тримає в руках вільце, або гільце,— обрядове весільне дерево, оздоблене стрічками, кольоровими нитками, шишками, калиною і всім, на що тільки вистачить уяви. Гільце зазвичай робили з верхівки сосни, ялини, вишні, черешні. Ірина Несен пише, що весільне гільце символізує не просто нову сім’ю, а й цілий всесвіт, бо ж це “дерево життя” або “світове дерево”. До речі, улюблений символ Марії Примаченко.
Ще один звичай, який відтворює художниця у своїй картині,— це другий день весілля, коли перевдягають хрещених батьків, а також возять їх на возі або тачці по селу.
Художниця дуже любила весілля: про це свідчить і кількість присвячених йому творів, і її активна участь, коли в селі хтось одружувався. Примаченко шила весільні сукні та весільне вбрання. Вона була вправною майстринею і могла на око пошити будь-що. Завдяки цьому родина виживала у скрутні часи, хоч і розплачувались односельці з нею зазвичай харчами. Як згадувала невістка Катерина, Марія нічого не вимагала від замовниць, адже грошей ні в кого не було: “Працювали в колгоспі за трудодні, а в кінці року розплачувались зерном чи картоплею. А ще й щорічні великі податки з двора: 240 літрів молока, 120 яєць, 25 кілограмів м’яса”.
Марія також долучалась до приготувань на весілля, а саме до створення різних фігурок з тіста. “На весілля на другий день я пекла з тіста козаків із зброєю та качок, якими прикрашали печену курку”. Фігурки з тіста вона також ліпила для великодніх пасок, але не на коровай. Можливо, це пов’язано з тим, що за традицією пекти коровай мали тільки заміжні жінки.
А після весілля починалися будні: і щасливі, і не дуже. Хоча її мистецтво завжди уявляється нам як яскраве та життєрадісне, все ж таки воно відтворює реальне життя. На картині “Ой не знає чоловік, як жонці годить…” (1978) зображено чоловіка, який замість коня запряг свою дружину й поводиться з нею, як з конем. Підганяє її та годує соломою. Наприкінці “примовки” вона відповідає: “Не давай мені їсти, а дай мені сісти. Бо ти їхав, а я везла — чуть-чуть душечка не вилізла”.
Прикладів такого нещасливого шлюбу, де чоловік знущається з дружини, бо п’є, б’є, продає свого коня або зовсім не допомагає по господарству, Примаченко наводить чимало. Приміром, у написаній у 1994 році картині “Каже видра: “Краще дружити із вужем, ніж із п’яницею-мужем””. Відтворювала мисткиня і самотнє материнство: “Чаіка в осоці пливе, з чаєнятами її кинув чаі із дитятами. Сам по мору поійхав из рибятами” (1971).
Історії про невдалі та нерівні шлюби виникли знову-таки як ілюстрації до народних пісень. Наприклад, одна з популярних пісень у різних варіаціях — це одруження “старого з молодою”. У принципі все зрозуміло. Часто ці одруження відбувались всупереч згоді нареченої, за домовленості з батьками, через фінансові вигоди або ж з інших причин. Приміром, коли дівчина довго не могла вийти заміж або ще гірше — була зганьблена через плітки про її дівочу цноту. Та ця пісня не тільки про жалість до дівчини та несправедливість. Вона не змирюється зі своєю долею:
Ти старий труп, труп, сиди ж тут, тут,
Наварила-м тобі каші і два горшки кваші.
Ти старий дідуга, згнув-єсь ся, як дуга,
Тобі бабу було брати, не мені вік в’язати.
Згиньте, пропадьте, старії кості,
Не сушіте, не крушіте моєй молодості.
Або ж поетична історія-примовка, яку вигадала Примаченко (без малюнка): “Умер Савраїн да й на лавці лежить, єго жінка Савраінка по гарєлку біжить. Горілочку несе і музики веде. От тепер я Савраіна не боюся тебе. А Савраін жінку одурив узяв люльку і закурив”.
І куди ж без улюбленої теми жартів і народних пісень про кумів, особливо про їхні часом занадто близькі стосунки. Насправді, пісні чи приказки не виникали без причини, отже, це явище було доволі поширеним. Зважаючи на те, що в давнину кума і куму обирали для дитини з метою і можливістю дублювати обов’язки біологічних батьків у разі, якщо з ними станеться якесь нещастя, у прадавні часи не засуджували і сексуальні стосунки між кумами, як між чоловіком і дружиною. Та Примаченко знову “приховує”, можливо, життєву історію за ілюстрацією народної пісні:
Ой кум до куми
Судака тащить.
“Ти кумушка, ти голубушка,
Звари мені судака,
Щоби юшка була.
Ти юшечка, ти петрушечка,
Ти ж моя кума люба, кума душечка!”.
Або й показує натяки подружньої зради: “Прийшов кум до куми, кума моркву поле: “Добре кум, що прийшов — мій пішов у поле””.
А на одній з картин квіткових композицій Примаченко описує ситуацію, коли чоловік пішов від дружини: “Зажурилася голубка, покинув голуб голубку, пішов до другої голубки пошов бо друга уміє воркотать ще й чарочку наливать”. І підпис: “Дару Ані Ф. на нове щастя”. Це, вочевидь, життєва історія, яку Примаченко вирішила присвятити скривдженій жінці. Можливо, й інші історії мисткиня бачила щодня?
Жінки, відтворені Примаченко, здатні на рішучі кроки, наприклад, “продати своїх чоловіків на базарі”. Це ілюстрація народної пісні про те, що жінки вирішили продати чоловіків. Але на них з’явилось дуже багато “купувальниць”. Ціни на чоловіків пропонували такі: 40 коней та 100 золотих рублів. Закінчується пісня тим, що з конями треба возитись, з грошима носитись, а чоловік може й згодитись.
Те, що більшість її сюжетних картин — автобіографічний жанр, вважали і мистецтвознавці, котрі були знайомі з Марією Примаченко. Та багато сюжетів своїх картин художниця брала з радіо та телебачення.
