Він став справжнім гімном радянських курортів. Під нього танцювали в піонерських таборах, висловлювали свою прихильність під звуки морського прибою, фотографувалися на фоні Чорного моря. Однак мало хто знає, що ця мелодія не є ні радянською, ні любовної, і тим більше не про дозвілля, передає Ukr.Media .
Його витоки сягають Японії, створені з абсолютно іншим почуттям.
Японська елегія: прощання з існуванням
Твір, який ми впізнаємо як «Біля моря, біля синього моря», спочатку має назву Umi, що просто перекладається як «Море». Він був створений у 1933 році Шінья Кікучі та написаний поетом Харуо Сато. Проте це далеко не легковажна курортна балада. Вона виконує функцію прощальної пісні, майже схожої на панахиду.
У своєму оригінальному вигляді море зображене не як місце для прийняття сонячних ванн і коктейлів, а як символ вірності та смерті. Море манить героя пісні пожертвувати своїм життям за імператора й батьківщину. Це схоже на колиску, куди лягають востаннє.
Ось приблизний переклад віршів з японської версії:
«Якщо я загину, нехай тіло моє буде покладено в море,
Якщо я виживу, мої кістки залишаться на його берегах.
Все своє життя я присвятив Батьківщині,
Тепер мене знову вітає море…”
Пісня ніби відображає внутрішні почуття людини, яка більше не боїться смерті, але почувається єдиною з морем — ніби воно втілює вічність.
Як пісня потрапила в СРСР?
Після Другої світової війни переможена Японія відкрила свої двері для культурних обмінів. Пісня «Умі» якимось чином потрапила до Радянського Союзу в 1950-х роках, що призвело до чудового музичного ренесансу.
Радянські лірики сприйняли зворушливу та меланхолійну мелодію, створивши абсолютно новий набір текстів — зосереджених на романтичних зустрічах на курорті, теплих хвилях і легковажному флірті. Жодної згадки про смерть, жертвоприношення чи імператора. Все перетворилося на щось веселе, тепле, романтичне.
Від імперських гімнів до пляжних мелодій
В СРСР пісня була зустрінута з величезною прихильністю. Його виконували різні артисти, транслювали по радіо, брали участь у шкільних танцях і навіть знімали у фільмах. Він перетворився на символ ніжності та безтурботної радості — різкий контраст із початковими задумами японського творця.
Це приклад, коли музика зажила власним життям, і це вдалося. Мелодія, що народилася в напруженій атмосфері довоєнної Японії, стала саундтреком до радянських канікул.
Інтригуючий поворот
Іронія долі полягає в тому, що пісня, задумана як прощальний гімн, перетворилася на гімн зустрічі. Замість солдата тепер йдеться про коханця. Замість того, щоб прощатися з життям, він святкує перший поцілунок. Море залишається бурхливим, але тепер його хвилює кохання.
Така природа культури: вона не має кордонів, але демонструє надзвичайну здатність до трансформації. Іноді, щоб мелодія звучала автентично, потрібно змінити текст, а не ноти.
Тому наступного разу, коли ви почуєте знайоме «біля моря, біля синього моря», згадайте: десь у Токіо ця мелодія колись звучала зовсім по-іншому — як тужливий шепіт духу самурая. А для нас він залишається спогадом про перше кохання та аромат теплого моря. І в цьому його чарівність.
Джерело: ukr.media
