До цього часу йшлося про підземелля , розташовані переважно по берегах річок. У нашому випадку то був Дон. Однак є печери, що знаходяться далеко від водних артерій області.
Одні з них доступні для відвідування прямо в районному центрі Калач, де на карті позначено місцевість під назвою Калачська височина. Інші вдасться побачити на півдні області, відмахавши від Воронежа добрих двісті кілометрів.
Тепер наш шлях лежатиме через Рогачівку, Лиски, Кам'янку, Фріденфельд. Так, є і такий населений пункт у Воронезькій області. Швидше, маленький хутір, бо житлових будинків тут – раз, два, і влаштувався. А Фріденфельд – це з німецької «вільні поля». Так вирішили назвати своє селище німецькі колоністи, яким у період непу дозволили влаштуватися в Кам'янському районі Воронезької області. Зараз, ясна річ, етнічних німців у хуторі немає.
Нам потрібно проїхати ще на південь – майже до районного центру Ольховатка. Саме тут, серед вільних степів, можна зустріти цікаві крейдяні пагорби та яри. Крутих урвищ як у Сторожевому чи Білогір'ї тут уже не знайти, але краса околиць Ольховатки від цього анітрохи не страждає.
Щоб розшукати перші підземелля, слід дістатися Новокараяшника і далі уточнити шлях у місцевих жителів. Справа в тому, що тутешні печери маловідомі і на карті не позначені. Їхній стан, на жаль, не покращується, тому слід порадити якомога швидше підземелля відвідати. Майже кожен з «аборигенів» безпомилково вкаже правильний напрямок. Ще трохи – і ми маємо мету.
Печера у Новокараяшнику – невелика кімната об'ємом кілька кубічних метрів на стрімкому схилі крейдового яру. Згідно з архівними відомостями, викопав її один старець наприкінці ХІХ століття і жив там до своєї кончини. Можливо, взимку самітник таки перебирався до Новокараяшника, до якоїсь глибоко віруючої людини. Така практика була звичайною.
Схили численних ярів і балок дуже мальовничі. У спекотне літо у тутешніх місцях можна навіть спостерігати локальні ділянки напівпустель із властивими для такої місцевості рослинами. Такого висновку дійшли деякі воронезькі біологи, які досліджували свого часу південні райони області.
Місцева говірка, дуже схожа на канонічну українську мову – відмінна риса району. Хто захоче перевірити – не полінуйтеся, дістаньтеся сюди. Відомо, що ці краї справді свого часу заселяли вихідці із сусідньої України. Від них і повелося розмовляти тут своєрідним російсько-українським діалектом із домішкою місцевих виразів. Та й деякі назви населених пунктів змушують згадати український братський народ. Наприклад – Новохарківка. Або – Верхній Київ.
Оглянувши печеру біля Новокараяшника, слід зміститися дещо південніше, до Новохарківки, що тільки-но згадувалася. Тут також варто уточнити дорогу до печер у сільських жителів. Інакше доведеться довго кружляти широкими степовими просторами в пошуках потрібного місця.
Майте на увазі, що місцеві печери розташовані в украй незручному місці, з точки зору безпеки. Обидва входи до підземелля із завидною регулярністю обсипаються або розмиваються під час сильних дощів. Тому будьте готові до того, що саме у ваш приїзд доступ під землю буде неможливим, і вам доведеться задовольнятися баченням двох акуратних круглих ямок, які є входами. Звичайно, можна спробувати заглибитись під землю самостійно. За допомогою кількох лопат, відер та міцних товариських рук. Однак слід розуміти, що копати доведеться вглиб метрів зо три, а потім ще й стільки ж убік. І робити все це в дуже стислих умовах.
Печери у Новохарківці відомі з другої половини ХІХ століття. До їхнього заснування причетні кілька місцевих жителів, глибоко віруючих. Монастиря чи скиту тут не було, та й загальна протяжність підземель невелика – приблизно 50–80 метрів. Відомо, що унизу на стінах є деякі декоративні елементи з крейди. Є відомості, що на одній із стін висічено коротку молитву.
Довгий час серед місцевих жителів жила легенда, що один із довгих ходів підземелля приводить не кудись, а до Києва, до Києво-Печерської лаври. Зрозуміло, це лише легенда, але, мабуть, таким витіюваним чином вихідці з України прагнули відчувати зв'язок з не дуже далекою батьківщиною.
Як би там не було, поїздка до Ольховатського району є захоплюючим заходом. Мальовничі степи, досить рідкісні птахи (наприклад, сорокопут-жулан, золотиста щурка), величезні крейдяні яри, що звиваються, акації, що зустрічаються тут у великій кількості. І нехай тут, як казав Остап Бендер, не Ріо-де-Жанейро, але все-таки.
Фотодобірка
