Хочу попередити читачів – я не обговорюватиму політику та економіку Білорусі, цього і без мене достатньо в ЗМІ. Я хочу поділитися враженнями про коротку липневу подорож до Вітебської області.
Місто-Містечко
На Вітебщині, у невеликому районному місті Городок (білоруською – Гарадок) ми прожили у 90-ті роки ХХ століття п'ять років, і залишили там частинку свого серця. Востаннє я їздила туди 8 років тому. І ось захотілося знову відвідати знайомі місця, побути там кілька днів, подивитися, що змінилося, як живе Білорусь, про яку стільки висловлюються різні суперечливі думки. Тим паче, що дістатися до Городка простіше простого. Декілька поїздів з Вітебського вокзалу Санкт-Петербурга щодня проходять через залізничну станцію Городок (30 км від Вітебська) і роблять там зупинку на 2-4 хвилини. Дорога від Санкт-Петербурга займає лише 9 годин.
Що це за місто – Містечко? Має давню історію. Вперше згадується в літописах XIII століття, як «Містечко біля Полоцька» у зв'язку з битвою між полочанами та литовським військом Міндаугаса, внаслідок якої його було зруйновано. До XVI століття входив до складу Озерищенської області (нинішнє селище Єзерище знаходиться трохи на північ від Городка). Наприкінці XVI століття Містечко було центром округу, а на карті 1613 позначено вже як містечко Вітебського воєводства Великого князівства Литовського. В 1772 отримав статус міста, разом з Білоруссю увійшов до складу Російської імперії, а з 1802 був частиною Вітебської губернії.
Під час Великої Вітчизняної війни, з 09.07.1941 до 24.12.1943 року – майже два з половиною роки – Містечко було окуповане німецькими військами. Звільнений військами 11-ї гвардійської армії 1-го Прибалтійського фронту під час Городоцької наступальної операції. Бої йшли жорстокі, багато воїнів загинуло, і є кілька братських могил, які у ідеальному порядку. Багато вулиць Городка носять імена загиблих героїв Великої Вітчизняної війни.
Нині у Городку проживає близько 14 тисяч жителів. 15 років тому, коли ми там жили, він виглядав дуже пересічно, як типовий глухий райцентр: погані дороги, відсутність тротуарів, майже повністю переважав приватний сектор з невеликими будинками без зручностей, мало магазинів, та й ті з напівпорожніми прилавками. Ще й 8 років тому, коли я востаннє відвідувала Городок, у ньому не було особливих перетворень, хоча вже деякі зміни спостерігалися – йшла реставрація церкви, почали будувати католицьку – тут живе чимало віруючих католиків.
А теперішнє Містечко мене просто вразило і захопило! Навряд чи в Росії знайдеться хоч один невеликий районний центр, який міститься в такому порядку та чистоті!
Особливо гарною є його центральна частина, де зосереджені адміністративні та громадські будівлі. У центрі міста з'явилися сквери з безліччю клумб, з фонтанами, дитячі майданчики. Багато місцях поставлені різні скульптури. І скрізь дуже чисто! Згадалися північні міста, такі ж райцентри Няндома та Каргополь в Архангельській області, з розбитими дорогами, відсутністю тротуарів та потопаючих у горах сміття!
А який тут доглянутий Меморіальний комплекс на військовому цвинтарі! Створено його ще 1974 року, але саме тепер його привели до належного вигляду. Тут поховано генерал-майора Н.М. Корженевський, Герої Радянського Союзу А.І. Дидишка, П.П. Зюбін, В.А. Товкачів (їх імена носять вулиці Городка), і понад 5 тисяч воїнів, які загинули під час визволення міста та району. Всі надгробки побілені, багато квітів, тихо шумлять гілки дерев, а у дні великих свят запалюють Вічний вогонь. У місті є ще два пам'ятники воїнам-визволителям – на в'їздах до міста з північного та південного боку; жителі дбайливо зберігають пам'ять тих, хто віддав життя під час війни.
Поряд з невеликою будівлею Краєзнавчого музею встановлено пам'ятне каміння, що говорить про те, що у квітні 1855 р. у Городку білоруський поет Костянтин Вереніцин, уродженець Вітебської губернії, написав поему «Тарас на Парнасі», найпопулярнішу в XIX столітті білоруську твору. Є у Городку Будинок культури, Дитяча школа мистецтв, перед якою стоїть пам'ятник Леніну, Будинок ремесел та кінотеатр.
Для православних віруючих відновлено 1999 року Свято-Троїцьку церкву, нещодавно добудовано католицький Благовіщенський собор, де вже йдуть служби, хоча територія ще не до кінця облагороджена. На вулиці Дидишка по суботах та неділях збираються у невеликому молитовному будинку баптисти-євангелісти.
А який новий житловий мікрорайон виріс недалеко від озера Лугове поряд із лікарняним містечком! Озеро Лугове, оточене змішаним лісом – улюблене місце відпочинку городян та приїжджих, там обладнано пляж, стежку здоров'я, до озера регулярно ходить автобус. Лікарняне містечко колись мало зовсім непрезентабельний вигляд, а тепер там нові корпуси, гарний парк зі ставком, де можна гуляти хворим.
Є в Городку і сучасний готель «Раубичі», ціни в якому значно нижчі, ніж у Вітебську. Приємно здивували у Городку ціни в кафе та кулінарії, де можна дешево та смачно пообідати.
Загальне враження від відвідування Городка залишилося чудове. Цікаво, що я не бачила жебраків на вулицях, хоча економічних проблем вистачає, і безробіття є. Я ходила з фотоапаратом, милувалася скверами, вулицями, питала родичів, як вдалося так перетворити місто? Мені розповіли, що тут, не лише у Городку, а по всій Білорусі, регулярно проводяться суботники зі збирання вулиць та прибудинкових територій, на які виходять усі – і працівники банків, і службовці органів управління, і продавці магазинів, і вчителі, і школярі, і домогосподарки. Білоруси, мабуть, зрозуміли, що якщо народ любить свою країну і хоче пишатися нею, то треба навести лад і чистоту, дбайливо і дбайливо ставитись до своїх рідних місць, тоді й життя стане радіснішим.
Вітебськ – давній та новий.
Погостюючи в Городку, рано-вранці їду до Вітебська. Від Містечка до Вітебська кілька разів на день курсує дизель-поїзд, дуже чистий, із туалетами у вагонах, та вартість проїзду невисока. За 50 хвилин я вже в обласному центрі.
Вітебськ – одне з найкрасивіших та найдавніших міст Білорусі, з тисячолітньою історією. І скільки б разів я там не бувала, хочеться повернутись знову і знову, подивитися, що змінилося, що з'явилося нового. Ворота міста – залізничний вокзал – справляє прекрасне враження чистотою та порядком на перонах та в залах. За роки, що я не була у Вітебську, поряд зі старою будівлею вокзалу з'явилася сучасна нова з касами та залою очікування для приміських поїздів. Поруч розташовується і автовокзал, звідки безліч автобусів та маршрутних таксі вирушають у різні кінці республіки та за її межі. Змінилася і привокзальна площа, в центрі якої з'явився фонтан, і багато лав.
З літа 1992 року Вітебськ став столицею Міжнародного фестивалю мистецтв “Слов'янський базар”. На жаль, я приїхала вже через пару днів після його закриття, але місто ще не скинуло святкового оздоблення. Барвисті квіткові клумби на всіх вулицях міста, чисті тротуари, безліч народу, що гуляє. Але величезна концертна арена – Літній амфітеатр, який так добре знайомий усім любителям естрадного мистецтва, звичайно, вже спорожніла.
Вітебськ не дуже велике місто, там мешкає всього близько 350 тисяч жителів, але дуже цікаве, є що подивитися. Тут добре працює громадський транспорт, проте я волію обійти пішки центр міста з чудово відреставрованими соборами, подивитися пам'ятники, музей Марка Шагала, помилуватися Західною Двіною, заглянути до «Міста майстрів» на правому березі річки, неподалік Кіровського мосту.
Будинок-музей Марка Шагала, де пройшли його дитячі роки, знаходиться зовсім недалеко від вокзалу, хвилин 12-15 ходьби, на тихій, колись окраїнній, Покровській вулиці, в будинку 11. А на початку її, на перетині з вулицею Радянської армії стоїть цікавий пам'ятник знаменитому художнику, де він зображений. Автор пам'ятника – скульптор А. H. Гвоздіков. Пізніше я побувала в Арт-центрі Марка Шагала, де постійно проводяться виставки його графічних робіт. Центр знаходиться навпроти колишнього Губернаторського палацу, поряд із парком «Героїв 1812 року» на вулиці Суворова.
Під час піших прогулянок зауважуєш те, що не завжди побачиш із вікна автобуса. Від Привокзальної площі до центру йде вулиця Кірова із зеленою тінистою алеєю посередині. На будинку №4 побачила барельєф: «Ансамбль вулиці Кірова. Пам'ятка архітектури 50-х років ХХ ст. Архітектори: Данилов Віталій Олександрович, Гусєв Валентин Іванович, Данилова Олександра Юріївна». Скульптор барельєфа Олександр Гвоздіков. І подумала – які молодці білоруси – вулицю визнали пам'яткою архітектури. Будинки по обидва боки вулиці – типової «сталінської» забудови, прикрашені ліпниною, мають балкончики, арки у внутрішні двори. Квартири у цих будинках люди цінують і досі.
Вулиця Кірова призвела до Західної Двіни, береги якої з'єднує Кіровський міст, а за ним – коротка Замкова вулиця. По обидва боки від неї знаходяться Площа 1000-річчя Вітебська та Державний драматичний театр імені Якуба Коласа.
На Площі 1000-річчя два храми різного стилю та ажурна дзвіниця. Одна церква, Благовіщенська – найдавніша, збудована на початку 12 століття, заново відтворена. Під час Великої Великої Вітчизняної війни церква сильно постраждала, і Німеччина виплатила Білорусії значну неустойку за пошкодження пам'ятника давньоруської архітектури. Але після отримання контрибуції у 1961 році за наказом міської влади храм підірвали. У 1977 році фундамент та залишки храму були законсервовані. 1993 року ухвалили рішення про відновлення собору. На час реставрації храму для парафіян у 1996 році звели невелику дерев'яну церкву в ім'я Святого Олександра Невського, архітектура якого поєднує традиції білоруської та північної, новгородської дерев'яної архітектури. Тепер Благовіщенську церкву відновлено та відкрито для парафіян. На згадку про давнину біля храму залишені відкритими від облицювання залишки стародавньої кладки, як зовні, і усередині правому боці. Навпроти собору поставили окремо ажурну дзвіницю-дзвіницю, а біля неї – заставний камінь на честь третього тисячоліття Різдва Христового.
З іншого боку Замкової вулиці, знаходиться велична жовта будівля з колонами – Державний академічний драматичний театр ім. Якуба Коласа. Поруч, у сквері, стоїть пам'ятник Машерову П.М. – першому секретареві компартії Білорусії з 1965 по жовтень 1980 року. Наприкінці скверу, поруч із пішохідним Пушкінським мостом через річку Витьба – оригінальний пам'ятник великому російському поетові А.С. Пушкіну. Так вшановують вітебчани поета, який хоч і не жив у Вітебську, але двічі проїжджав через нього. У 2010 році Пушкінський міст був реконструйований, асфальтове покриття замінено на плитку, реставровано перила, встановлено декоративне підсвічування, та встановлено 4 металеві скульптури левів.
За мостом на найвищому пагорбі Вітебська височить Свято-Успенський кафедральний собор. З усього побаченого у Вітебську, цей храм вразив мене своєю величчю та красою найбільше. Він ніби ширяє над містом! Як і багато інших християнських храмів Вітебська, і цей, за часів панування Речі Посполитої, будувався як церква Успіння греко-католицького базиліанського монастиря. Але в 1799 він був переданий православним і перебудований. А 1936 року церкву підірвали.
Відновлення пам'ятника архітектури XVII століття було розпочато лише 1998 року. Тоді Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II заклав капсулу з пам'ятною грамотою в основу храму і освятив перший камінь на будівництві собору. Проект відновлення Свято-Успенського собору ґрунтується на архівних матеріалах, і храм є точною копією зруйнованого. Розмір храму – 55 м на 33 м. Висота головного бані храму становить близько 50 м, а двох дзвонів – 40 м. З набережної до собору ведуть широкі сходи. Роботи щодо відновлення завершилися минулої весни, а перше урочисте богослужіння відбулося на свято Благовіщення, 7 квітня 2011 року. По суті, тут цілий християнський комплекс до Свято-Успенського примикає ще Храм Преображення Господнього. На площі перед храмом встановлено пам'ятний хрест на честь Святої Єфросинії Полоцької. А який чудовий вид відкривається від Собору на місто, Західну рушню, найближчі околиці!
Обійшовши з усіх боків Свято-Успенський храм можна вийти на вулицю Суворова, де радують око дві дзвіниці, що здійнялися високо, знову відтвореної в 2009 році Свято-Воскресенської церкви – храму XVIII століття, що стояв на цьому місці і знищеного в 1936 році. Взагалі після огляду різних храмів, а я подивилася близько десяти, мене здивувало, що майже всі були відновлені або відреставровані в останнє десятиліття. Ось вам і «бідна Білорусь»!
Що ще приємно здивувало у Вітебську – спокійну поведінку молоді. Не різало вухо лихослів'я, гучні крики, не бачила принаймні в центрі вдень хлопців та дівчат з пивними пляшками.
Я провела у Вітебську два дні, насичені прогулянками та яскравими враженнями, а потім вирушила до Полоцька – найдавнішого міста Білорусі.
Герпруда Рибакова
