Один із найзначніших українських авторів сьогодення Сергій Жадан став до лав ЗСУ та знайшов для себе нове завдання як митець
Ми домовились про зустріч на Андріївському спуску, поряд із входом у галерею “Дукат”: там відбувається експозиція для підтримки бригади “Хартія”, де служить Сергій Жадан. Чорна кофта, обтислі джинси, звичні кеди. Обіймає мене. Розмовляємо про його рідний Харків — годину тому був приліт у центральну частину міста.
Реклама.
У столичній галереї представлена благодійна виставка творів відомих українських художників: Олександра Ройтбурда, Павла Макова, Жанни Кадирової та Марії Куліковської. Жадан відразу проводить мене до картини львівського живописця Юрка Коха. Спеціально для експозиції він створив портрет Ніки Кожушко, харківської художниці та поетеси, яка загинула 30 серпня минулого року від керованої авіабомби. Дівчині було 18. Гарна, витончена Ніка зображена на тлі нещодавно відкритого книжкового магазину в центрі Харкова з багатозначною назвою “Книгоукриття”.
“Ми вивісили цей твір на стіну, ще навіть не дочекавшись висихання фарби”, — розповідає Жадан, який був близький з Нікою, а після її смерті ініціював у видавництві “Фоліо” випуск її дебютної збірки поезій та прози “Час починати танго”. На благодійному аукціоні, який він спільно з меценаткою Катериною Загорій організував 15 вересня, вдалося зібрати більше ніж 3,3 мільйони гривень для патронатної служби “Хартії”, яка піклується про поранених бійців.
Наша зустріч у Києві — справжня вдача: застати Жадана, який живе у шаленому ритмі між службою у 13-й бригаді Національної гвардії України “Хартія”, концертними турами з гуртом “Жадан і Собаки”, виступами на передовій із численними благодійними подіями, майже нереально. Лише за минулий тиждень він відіграв десять концертів для воїнів: “Це трапляється у шпиталях і на фронті: ми просто приїжджаємо з гітарою та трубою і граємо пів години — годину. Відіграти за день два-три концерти важко, але коли тобі важко, згадай про того, хто зараз перебуває в окопі”, — стримано говорить Сергій.
Я не піхотинець і не штурмовик. Я просто роблю так, щоб про “Хартію” дізналися якомога більше людей
Цікавлюсь, що змінилося після його вступу до війська торік у червні. “Ти вже не належиш сам собі. Плани можуть змінитися кожної миті”. Вступ до лав армії для Жадана був лише питанням часу: він разом із друзями стояв у витоків “Хартії” навесні 2022 року (засновник підрозділу, підприємець Всеволод Кожемяко — товариш дитинства письменника). Сергій декілька разів під час розмови наголошує, що не служить на бойовій посаді: його сфера відповідальності – це комунікація, а також Радіо “Хартія”, незалежний онлайн-ресурс, який він заснував минулого року разом із групою журналістів та військовослужбовців.
“Я не піхотинець і не штурмовик. Я просто роблю так, щоб про “Хартію” почуло якомога більше людей і щоб підрозділ мав усе необхідне”, — зауважує він. Аукціон у “Дукаті” — один із прикладів його успішної діяльності в цій царині, як і концертні тури його гурту: влітку за два місяці виступів музикантам вдалося зібрати на потреби “Хартії” 22 мільйони гривень. Жадан займається волонтерством із 2014 року: зазначає, що у 2022-му стало очевидно, що лише пожертв недостатньо, а вибіркова волонтерська робота неефективна. “Ця війна — зовсім інший рівень витрат. Звісно, можна зібрати гроші й купити п’ять дронів чи три автомобілі; автомобілі спалять, а дронів вже за день не буде. Війна — колосальні витрати, які потрібно планувати на роки наперед”.
Митець переконаний: допомогти накопичити кошти для армії може культура. Згадує своїх колег, які є “найбільш дієвими волонтерами країни”: харківський гурт “Курган і Агрегат”, колектив “Без обмежень”, музиканта Святослава Вакарчука, письменника Андрія Любку. “Саме культура завдяки своїй емоційності здатна обʼєднати велику кількість людей, — пояснює він. — Вона дуже ефективна як мова спілкування та порозуміння — з чим наразі не можуть впоратися політика чи ідеологія. Культура сьогодні — не про розвагу, а про підтримку балансу, адже це єдине, напевно, що по-справжньому може тримати нас разом”.
Таку ж об’єднувальну силу має і спорт. Жадан згадує, як у серпні в Харкові провели благодійний аукціон з нагоди річниці “Хартії” та розіграли особливий лот — зірковий футбольний матч за участю військових підрозділу, президента Української асоціації футболу Андрія Шевченка, футболіста Сергія Реброва та дітей із прифронтових областей. Лот пішов за рекордні 200 тисяч доларів — за ці гроші придбали безпілотний комплекс FlyEye 2.0 для частин, що захищають Харківщину.
Під час двогодинної зустрічі в офісі галереї “Дукат” телефон Жадана не замовкає — лунають дзвінки від засновника “Хартії”, волонтерів, побратимів. Сергій жартує, що якби йому довелося розповісти за кордоном, із чого складається його звичайний день, його б запитали: а як це повʼязано з армією? “Зранку їду до банку домовитися про фінансову підтримку, вдень — на завод поговорити про безпілотники, а ввечері зустрічаюся з губернатором”.
Мабуть, найбільшу частину часу в нього забирає робота над “Радіо Хартія”, яке за рік із суто армійського трансформувалося в одне з популярних і найбільш обговорюваних медіа країни. Між ранковими ефірами, історичними передачами про українських політв’язнів і дисидентів ХХ століття та освітніми подкастами про воєнну літературу Жадан разом із колегами робить виїзні репортажі з фронту — їздить на позиції в автомобілі, обладнаному радіоапаратурою, щоб показувати суспільству “не глянсову офіційну реальність, а справжнє життя”. А ще записує інтервʼю, які обговорює вся країна: його тригодинну розмову з легендою української літератури Ліною Костенко, що відбулася влітку, на ютуб-каналі “Хартії” подивились більше ніж 700 тисяч разів і розібрали на цитати.
Інше гучне інтервʼю Жадана — з Ай Вейвеєм, який влітку приїхав на Харківщину, щоб знімати кіно, зокрема і про бригаду, в якій служить письменник. У центрі міста, розташованого за двадцять кілометрів від лінії зіткнення, на фоні конструктивістської споруди Держпрому український письменник і китайський митець говорили про свободу, культуру й відповідальність автора у світі, де точиться війна. Ця розмова була непростою для обох: Жадан ставив незручні питання про підтримку Китаєм Росії та про запрошення росіян до спільних мистецьких проєктів з Ай Вейвеєм; художник обережно відповідав, що вважає себе громадянином світу. Під кінець розмови, яку перервав звук сирени повітряної тривоги, Ай Вейвей зізнався: якби жив в Україні, взяв би до рук зброю, щоб захищати сім’ю та честь.
“У коментарях люди чомусь писали про протистояння між нами, — посміхається Сергій. — Але це не так. Позиція Ай Вейвея цілком адекватна: очевидно, людина не приїхала б у розташування бойової бригади, якби не підтримувала країну, за яку ця бригада воює. Він був у прифронтовій смузі, їздив полями, він усе розуміє”.
Найвідоміший український автор у світі, чиї книги перекладено більше ніж двадцятьма мовами і якого 2022 року Польська академія наук номінувала на Нобелівську премію з літератури, Жадан переконаний: цивілізований світ повинен переглянути лексику, якою говорить про війну. “Ми живемо на порозі Третьої світової – навіть якщо не визнаємо цього. Відповідно, багато речей потребують переосмислення та зміни назв”. Зокрема, він говорить про велике коло західних інтелектуалів, які дотримуються гуманістичних принципів і відстоюють позиції пацифізму. “Пацифізм може бути виправданим щодо Першої світової, але щодо цієї війни він не може бути етичним, оскільки ставити на один щабель Росію й Україну — аморально”.
Письменник втомлено каже, що за два роки лічені рази був за кордоном, оскільки не має на це часу, але згадує липневу поїздку до Зальцбурга, де йому вручили Австрійську державну літературну премію. Серед гостей події були лауреатка Пулітцера історикиня Енн Епплбом та вся політична еліта Європи. Жадан став першим українцем, який отримав цю нагороду, що вручається з 1965 року. У своїй промові віцеканцлер Австрії Андреас Баблер зазначив, що Сергій надає “мові літератури жах війни, а його творчість має силу, потрібну для того, щоб бути свідченням у часи війни та терору”.
“Коли починаєш писати вірш, маєш відчувати, що перед тобою вічність”
Це наше третє інтервʼю з Жаданом, і щоразу мені здається, що переді мною супергерой: швидкий, енергійний, мудрий, тактовний. У 51-річного письменника, який за тиждень може об’їхати країну від Харкова до Миколаєва й назад, зіграти декілька концертів у Палаці спорту на вісім тисяч глядачів, у добі точно більше ніж 24 години. Є щось, чого він не встигає?
“Майже не пишу зараз. Немає часу — у мене служба”, — усміхається письменник. І додає: йдеться навіть не тільки про час, а про стан. “Коли берешся писати вірш, маєш відчувати, що перед тобою вічність. А якщо усвідомлюєш, що за годину в тебе нарада з командиром, за дві — треба прийняти дрон, а за три — домовитися з банком, то тут не до вічності. Але я не скаржусь. Усьому свій час”.
За три роки повномасштабної війни Жадан видав збірку поезій “Скрипниківка”, присвячену мінливості мови в часи війни; збірку короткої воєнної прози “Арабески” та 1400-сторінкове повне зібрання лірики “Усі вірші 1993–2023”. Письменник вважає це досить хорошим результатом. Згадує, як фізично не міг писати на початку вторгнення — було відчуття, що просто перехопило подих. “Не йшлося навіть не те що про писання — а й про читання. Була загострена емоційна реакція на все: переглядаєш новини — і плачеш чи кричиш. Не до творчості й не до рефлексії, коли взагалі не бачиш майбутнього. Відчуття плинності часу зникає, потрібно переночувати, просто дотягнути до ранку — а далі перспективи не видно”.
Перші місяці вторгнення Жадан не покидав Харків. Робив короткі щоденникові нотатки й публікував їх у фейсбуку: про обстріли, міські світанки, двірників, які з любовʼю прибирають вулиці після жахливих атак. Згодом ці тексти вийшли окремою книжкою “Небо над Харковом” — в Америці, Німеччині, Франції, Польщі. Письменник каже, що це не літературні тексти, а радше дуже напружені, спонтанні реакції — зараз він би їх не публікував. На його думку, сьогодні не час для великих романів про війну, адже масштаб і епічність цього жанру передбачають “естетизацію війни, а ще — все ж потребують позачасовості”. Більш дієвою є поезія, особливо написана тими, хто бачить її зблизька. “Коли читаєш рядки Артура Дроня чи Ярини Чорногуз, розумієш: це не просто лірика, це якісь надзвичайно болючі уламки реальності. І ця пошкоджена, переосмислена мова набагато цікавіша й гостріша”.
Для самого Жадана писання під час війни — терапевтична практика. “Тепер, коли сідаю щось писати чи перекладати, розумію, що це найбільш спокійний та змістовний для мене час”. Це виходить здебільшого, коли їде на позиції до побратимів чи між виступами, пересуваючись країною на концертному автобусі. “Останні переклади віршів Брехта (для київського театру “Золоті ворота”, де у вересні відбулася прем'єра вистави Brecht.Cabarett. — Прим. ред.) я зробив у дорозі: поки звʼязок поганий і ніхто не телефонує, ти все відкладаєш, дістаєш книгу, ноутбук і працюєш. Трясе, незручно — але нормально. Сісти вдома, за столом — цього майже не буває: додому приходжу пізно, змучений і з головою, повною безпілотників”.
Відволіктися та відпочити допомагають сон і поезія. “Я все життя ношу з собою вірші, щось перечитую. Витяг із рюкзака Семенка, якого я й так знаю напам’ять, почитав — і якось легше стало”. Часто повертається до Бажана, Целана, Брехта. Треба змушувати себе читати, особливо зараз, радить він, — ставитися до цього як до зарядки.
Найбільше енергії письменник знаходить у спілкуванні з людьми. “Щоправда, це і надихає, і виснажує. Але коли бачиш, що людина останнє віддає своїй країні, це додає сил”. Ті, хто бував на концертах гурту “Жадан і Собаки”, знають: він уміє ділитися енергією. На сцені Палацу спорту Сергій дві години без перерви стрибає, кричить у мікрофон “Мальви”, “Рогань”, “Автозак” — здається, живі виступи для нього справжній наркотик. Каже, що його надихає молодь, яка відвідує концерти, — “неймовірне покоління щирих людей”. Студенти — основна аудиторія гурту, і особливо це стало помітно після повномасштабного вторгнення. “Успіх колективу “Жадан і Собаки” в тому, що ми співаємо речі, про які сьогодні мало хто говорить, — у нас досить соціальні тексти. Навіть якщо це не політична соціальність, а побутова, дітям цього не вистачає. У цьому й феномен “Кургану і Агрегату” — коли ти не пристосовуєшся до них, а говориш із ними зрозумілою мовою”.
За освітою Жадан — педагог, тому вміє спілкуватися з дітьми. Турбота про молодь — головний напрямок його фонду, який працює з 2017 року на прифронтових і деокупованих територіях Сходу. Свого часу він найбільше допомагав Луганщині — зокрема місту Старобільськ, звідки він родом, та містечкам навколо: поповнював шкільні бібліотеки українською літературою, проводив літературні конкурси, ініціював гранти для учнів, постачав медичне обладнання в лікарні та шпиталі.
“Ми всі зараз ніби без шкіри: сміх, радість чи сльози — усе перемішано”
“Я буквально привіз туди декілька тон книжок, але зараз всі ці школи в окупації, а книги знищені”. Жадан стримано каже, що це одна з його головних особистих втрат у цій війні — неможливість бути присутнім у рідному місті й зробити для нього хоч щось. “Дуже боляче, що не можу потрапити на могилу до батька. Але найбільша втрата – це люди: згадуєш тих, з ким спілкувався ще три-чотири роки тому, а їх вже немає з нами”.
Батько Сергія помер у 2019 році. Матір перед початком вторгнення він встиг вивезти зі Старобільська, окупованого росіянами з весни 2022-го, а родинний будинок, де він виріс, віддали друзям (“Сподіваюся, він ще стоїть”). Про що б не йшла мова, Жадан завжди стриманий і зібраний: каже, востаннє плакав дуже давно, але його може розчулити поезія чи кіно. “Ми всі зараз ніби без шкіри: сміх, радість чи сльози — усе перемішано”. Зізнається, що йому не подобається комплекс самобичування, поширений серед українців, — що ніхто не має права сміятися під час війни.
“Інколи так і є: іноді ти дізнаєшся, що хтось загинув, а поруч сидить компанія й сміється, і ти сприймаєш це як велику несправедливість. Але ці люди не знають, що сталося в тебе, — а ти не знаєш, як їм. Можливо, сміх — це їхній спосіб впоратися з горем. Мені здається, зараз — час великої уважності, адже дуже легко накинути на людину свої стереотипи, претензії — і помилитися. Зараз варто бути надзвичайно тактовними одне з одним”.
Текст: Дарія Слободяник
Фото: Stepan Lisowski
Стиль: Viktoria Filipova
Зачіски: Diana Koval
Грумінг: Svitlana Rymakova
Асистентка стилістки: Yuliia Ostapchuk
Освітлювач: Oleksiy Kuzmenko
Лінійна продюсерка: Marie Nikolaenko
