У 2000 році мені виповнилося три, і, можливо, я захоплювалася переглядом мультиків — напевно, щось із Чіпом і Дейлом, але аж ніяк не кінострічкою про шкідливі відходи. У той самий час на світові екрани вийшла “Ерін Брокович” — кінодрама Стівена Содерберга, заснована на реальних подіях, де головну роль виконала Джулія Робертс. На той час Робертс вже майже десять років утримувала статус голлівудської ікони. “Красуня” (1990), “Весілля мого найкращого друга” (1997), “Ноттінг Гілл” (1999) — її ім’я стало своєрідним брендом. Джулію ідентифікували навіть ті, хто не бачив жодного фільму за її участю. Але в образі Ерін Брокович вона вперше здійснила кардинальну трансформацію: без гриму, без тієї славнозвісної широкої посмішки, яка, здавалося, здатна продати будь-що — від романтичних кінокомедій до шампуню.
1993 рік. Ерін Брокович — двічі розлучена, дещо сердита, втомлена мати трьох дітлахів. На банківському рахунку — сімдесят чотири долари. Вдома — хворі діти, гора непраної білизни і розбитий посуд. Це не “старт великого шляху екозахисниці”, а скоріше безвихідна ситуація, в якій вона все ж таки умудряється рухатися вперед — наосліп, всупереч обставинам, без надії, тільки тому, що інакшого виходу немає. Ерін — не з тих, хто відступає. Вона не має ані освіти, ані потрібних знайомств, ані високого статусу. Але в неї є надзвичайна впертість і схильність говорити, навіть коли доцільніше було б мовчати. Її буття — це безліч невеликих невдач, однак щоразу вона тримається на поверхні, як людина, котра просто не знає іншого способу. І саме ця наполегливість пізніше зробить її тією, хто змусить стати на коліна одну з найбільших енергетичних компаній Америки.
Коли Ерін з’являється в юридичній конторі після чергової безуспішної спроби знайти роботу, вона створює враження особи, яку туди навіть не пропустили б далі приймальні. Мініспідниця, леопардовий топ, червоні підбори — зовсім не той стиль одягу, на який чекаєш в офісі, де всі вдягнені в строгі ділові костюми. Але Ерін приходить не для того, щоб зробити кар’єру, а в пошуках правосуддя — після того, як її адвокат Ед Мезрі (у блискучій інтерпретації Альберта Фінні) програє її особисту справу про автокатастрофу. Вона фактично вривається до нього в кабінет — не з проханням, а радше з тиском — у найкращому значенні цього слова. Ерін заявляє прямо: “Оскільки ви вже провалили мою справу, вам доведеться мене найняти — хоча б таким чином виправите становище”.
Ед, збентежений і відчуваючи провину, в кінцевому підсумку погоджується. Отже, Брокович, не маючи юридичної освіти, але з безмежним запасом люті й наполегливості, отримує своє місце в офісі. І, відверто кажучи, це викликає загальний шок. Мініспідниця, леопардовий топ, червоні підбори — вона вдягається так, ніби збирається не на роботу, а на вечірку. Співробітники шепочуться, хтось кидає косі погляди, і зрештою керівник обережно робить зауваження: “Можливо, вам варто трохи переглянути свій гардероб”. На що Ерін відповідає реплікою, яка з того часу стала культовою: “Поки в мене одна дупа замість двох, я буду носити те, що мені подобається”. Це її проголошення незалежності. Бо у світі, де жінок (все ще) оцінюють за глибиною декольте чи довжиною спідниці, Ерін відкрито зустрічає ці погляди. Вона не знає мови судових кодексів, але чудово володіє мовою відвертості — і саме вона згодом стане її найпотужнішою зброєю.
Одного звичайного дня, переглядаючи застарілі справи, які порошилися в шафі, Ерін наштовхується на щось незвичне: серед документів про продаж землі — медичні висновки. Вона не юрист і не знає, що саме шукає, але її насторожує сама абсурдність ситуації. І те, як легко всі інші це проігнорували. Її цікавість переростає в розслідування. Ерін вирушає до маленького каліфорнійського містечка Гінклі — туди, де місцеві жителі вже роками страждають від дивних недуг. У когось діагностовано рак, у когось народжуються мертві діти, у когось виразки та пухлини. Люди пояснюють це “поганою водою” або просто невдачею. Але Ерін не вірить у випадковості. Вона починає збирати історії, спілкуватися з людьми, розпитувати лікарів. І поступово вимальовується картина, від якої холоне кров: енергетичний гігант Pacific Gas and Electric протягом багатьох років зливав у місцеві водні ресурси токсичний хром — речовину, яка буквально отруювала все місто.
Це відкриття дає початок низці подій, які перетворюють звичайну секретарку на центральну фігуру одного з найвідоміших екологічних судових процесів у США. Ерін переконує Мезрі взятися за цю справу, а згодом — фактично керує нею самостійно. Вона збирає сотні свідчень, знаходить докази, захищає право людей на правду — і водночас намагається не допустити чергового руйнування власного життя.
Але цінність цього фільму — не лише в самій фабулі, а й у способі її викладу. У тому, що Стівен Содерберг дозволяє своїй героїні бути недосконалою, нестримною, невгамовною. Робертс демонструє майстерну акторську гру, не роблячи жодних поступок глядачеві: її Ерін здатна водночас викликати роздратування і захоплення, розсмішити і розчулити до сліз. Саме завдяки цій ролі Джулія Робертс перестає бути просто “красунею”. Вона — основа кінострічки. У ній відчувається гнів, втома, прямолінійність і ще щось, що важко піддається опису. Її персонаж живе і є справжнім у кадрі.
Содерберг зображує цю історію майже як репортаж про державу, що стомилася від своїх же ілюзій. Курні дороги, випалені ниви, скромні кафе біля заправних станцій, люди, які перераховують останні копійки на касі. Це не омріяна Америка — це Америка, що п’є каву з пластикових горняток і молиться, щоб на рахунку вистачило коштів до кінця тижня. Саме в цьому повсякденному антуражі зароджується розповідь про справжню несправедливість. Це Америка, де прості громадяни працюють у магазинах вживаних речей і не мають медичного страхування. Де жінка без юридичного диплому викриває екологічну катастрофу, яку роками приховувала корпорація з багатомільярдними прибутками.
Сюжет “Ерін Брокович” — не вигадка. Це дійсно сталося. Але Содерберг не робить з неї повчання. Він не створює ще одну оповідь про “маленьку людину проти системи” — він показує, як виглядає життя, коли система просто ігнорує тебе. Содерберг представляє Америку такою, якою вона є насправді — країною, де кожен заклопотаний лише виживанням, де скрізь відчувається запах бензину та рахунків за комунальні послуги.
На перетині двох епох — кінокартин про чоловіків і кіноробіт про все інше — “Ерін Брокович” стала значним проривом. Тому що це розповідь про те, як буденна боротьба за виживання може бути більш шляхетною, ніж будь-який героїчний вчинок. І не про жінку, яка доводить, що “теж може”, а про людину, котра просто не бажає заплющувати очі на несправедливість. Колись критики зверхньо іронізували — мовляв, чергова “історія з щасливим фіналом” про “привабливу матусю” у шкіряній міні-спідниці. Минуло двадцять п’ять років, і ці жарти звучать просто сміхотворно. Тому що з плином часу стає зрозуміло: саме ця “надміру відверта” розповідь стала однією з найщиріших розмов про жіночу силу. Робертс отримала за цю роль свій “Оскар”, але її справжнє досягнення — в іншому. Вона створила персонажа, на якого хочеться рівнятися, а не просто захоплюватися ним. Жінку, яка відчуває втому, використовує лайливі слова, відчуває страх, але все одно продовжує йти вперед.
“Ерін Брокович” стала першим великим хітом 2000 року, зібрала більше чверті мільярда доларів у прокаті та продемонструвала, що розповідь про життя однієї жінки може бути настільки ж масштабною, як політичний трилер. Минуло чверть століття, але цей фільм тільки збільшив свою актуальність. Ми живемо в епоху, коли корпорації мають контроль над усім — від води до алгоритмів, і ця історія відгукується ще сильніше, ніж у минулому. Вона не втрачає своєї цінності з часом, бо не стосується минулого. Тому що людська гідність — це те, що нас рятує, коли всі інші системи зазнають краху.
