Самодіяльність у літературі та мистецтві – явище не нове. Відразу згадується фраза керівника народного театру з кінофільму Ельдара Рязанова «Бережись автомобіля»: «А чи не час нам замахнутися на самого Вільяма Шекспіра?» Але в цій роботі я хочу зупинитися не на засадах аматорства в літературі та мистецтві, а на професіоналізмі аматорів.
Багато хто з побратимів по перу вважають себе професійними письменниками. Зміцнюють їх у цій думці видані власним коштом книги тиражем у 100 примірників, журнальні статті і навіть членські квитки різних спілок. То кого вважати професійним письменником?
Л. І. Брежнєв свого часу ясно висловився з цього питання:
«Професійним письменником може лише член Спілки письменників СРСР».
Здорово висловився генсек! Але за радянських часів СП був інший. Його Статут передбачав інші правила прийому, і він давав серйозні преференції своїм членам.
Треба зазначити, що сам прийом далеко не завжди був справедливим. Наприклад, В. Висоцького так і не прийняли до Спілки письменників, а Р. Троєпольського мурижили тридцять років і лише після присудження звання лауреата Держпремії СРСР за «Білого Біма» зробили ласку прийняти.
Все було: і заздрість, і інтриги, і протекція, але все-таки… А зараз достатньо опублікувати кілька оповідань на літературних сайтах, заплатити гроші та вступити до СП. І ще: якщо за радянських часів був один СП, то зараз купа альтернативних.
Наприклад: є СП Росії – наступник Спілки письменників СРСР, а є Російська Спілка письменників (РСП). Здогадайтеся із трьох разів — кому це потрібно? І навіщо створювати плутанину у назвах? Є й багато інших спілок із не менш гучною назвою!
Головною відмінністю Радянського Союзу письменників, створеного в 1934 році, було те, що це була дуже дієва та багата організація з великими повноваженнями. Створений водночас Літфонд СРСР вирішував питання матеріального забезпечення письменників. NVO,
Радянським письменникам покладалися: посібники авторам-початківцям, зворотні та безповоротні посібники у випадках важкого матеріального становища, оплата непрацездатності (від 200 до 600 р. на місяць), а для членів спілки – до 1000 р.; проводилася оплата інвалідності; організація медичної допомоги, санаторно-курортного лікування; покращення житлових умов; давалися позички на час роботи над творами; надавалися творчі відрядження і навіть друкування, передрукування текстів та багато іншого. Навіть було створено Спілку дружин письменників! Для нас тепер це все здається фантастикою!
А головне, член Спілки мав можливість публікації своїх творів на сторінках газет, журналів СП, на нього чекали у видавництвах, з ним укладали договори. Зараз членська книга ніяких преференцій дати не зможе.
То хто має право називатись професійним письменником і що це дає? Із цього приводу думки розділилися: Є думки, що письменник — той, чиї книжки видаються. Це зручна позиція для тих, хто має хоч одну видану книгу, не має значення, про що вона і якої якості. Існує думка, що письменник — той, кого визнали читачі. А якщо він пише у стіл? І скільки читачів потрібно для визнання? Хто і як їх враховуватиме? А до багатьох великих письменників визнання прийшло лише після їхньої смерті через низку причин. Виходить, що тільки час може поміркувати, хто є хто? Якщо людина сама вважає себе письменником, пише та викладає свої думки на матеріальний носій — є й така думка. У такому разі письменники все. Найпростіше — заглянути до тлумачних словників. Згідно з їх визначенням (Даль, Ожегов), «письменник — це людина, яка регулярно займається літературною працею», і не має значення, видається він чи ні, має громадське визнання чи ні. А коли говорять про професійного письменника, мають на увазі, що його праця оплачується. Як у спорті, наприклад, у боксі: є любителі, яким пошана та повага, а є професіонали, які отримують мільйонні гонорари за бої. І ті, й інші боксери.
Вигадувачі будь-якої дрібниці для бульварних журналів – вони теж професіонали. Їхні твори — сумнівної якості, позбавлені сенсу та художньої цінності, проте вони — професіонали. Грамотно переносять сюжет на папір, вміють викладати події літературною мовою. І ця література знаходить свого читача та, що головне для них, покупця. За такого письменника читачі голосують карбованцем.
А добрі письменники можуть бути й аматорами. Наприклад, не кон'юнктурні письменники — їхні твори не потрібні та не забезпечують прибуток видавцеві. Їх і не видають. А вони не бажають опускати свою планку!
Таким чином, можна зробити висновок, що професійний письменник — це людина, яка займається літературною працею, яка для неї є необхідністю, яка інтуїтивно відчуває душі читача і отримує за свою працю гроші.
У багатьох статтях про професійну літературну діяльність згадується ім'я Пушкіна, як одного з перших професійних письменників. Його «Розмова книгопродавця з поетом» — витвір знаменний для перших етапів професіоналізації літературної праці.
“Бахчисарайський фонтан” був проданий ним книгопродавцю Пономарьову за неймовірно високою для того часу ціною – за 3000 рублів, з розрахунку 5 руб. за вірш. У 1830 році Пушкін продав Смірдіна право видання своїх творів за щомісячну ренту в 600 рублів. Надалі гонорар Пушкіна становив 10 рублів за вірш.
У 1831 року Пушкін написав, що література стала «галузою промисловості». Взаємини між автором та видавцем визначалися договором, де фіксувалася винагорода з кожного проданого екземпляра видання.
Отже, дохід від літературної праці є однією з головних складових поняття професіоналізму. Думаю, що приклад великого Пушкіна досить переконливий.
Сучасні літератори-аматори, які публікують свої «безсмертні» твори на літературних сайтах, не мають за це жодного гроша. Вони сперечаються до хрипоти про якість літератури і незважаючи ні на що вважають себе професійними письменниками.
Я вважаю, що нема чого лукавити з поняттями професіоналізму та приписувати собі те, чого немає. Створюйте хорошу, добротну літературу і втіштеся думкою найвпливовішого критика Віссаріона Григоровича Бєлінського, який сформулював ідеал професійного літератора ще в 1840-х роках:
«На літературу треба дивитися не лише як на товар, а й як на справу суспільну, велику, важливу, джерело високої моральної насолоди, живих захоплень».
Ось і подумайте, чи викликають ваші твори ці самі живі захоплення?
