Переповнені зали, сучасні постановки та нові імена – український театр переживає новий виток розвитку та виступає підтримкою для митців і публіки в період війни. Vogue Ukraine поглянув за куліси відомих театрів країни: у першій публікації на нашій мапі – знаменитий Івано-Франківський драмтеатр.
Свій шлях з Буковеля в червні цього року я планую таким чином, щоб відвідати франківський драмтеатр (відверто кажучи, всі свої подорожі я тепер організовую саме так). У програмі – “Підступність і кохання” за Шиллером: на запрошення генерального директора-художнього керівника Ростислава Держипільського її тут поставив київський режисер Іван Уривський у 2023 році, і квитки, на відміну від Києва, – у вільному продажу.
Реклама.
Ідея open door існувала тут з самого початку: свої роботи тут презентували театр “Золоті ворота” та видатний литовець Аймунтас Някрошус, кияни Стас Жирков та Максим Голенко, француз Жюль Одрі, румун Міхай Тарна, литовець Йокубас Бразіс. Держипільський повністю позбавлений творчих заздрощів (“це абсурдно – вважати: “Я – єдина квітка на лузі”), постійно запрошує до співпраці найталановитіших – запевняє, інакше йому нудно. Отже, на сцені Івано-Франківська з’явилися постановки харків’янки Оксани Дмітрієвої “Медея”, чеського режисера Давіда Зелінки “Абсолютно вільні”, словенського режисера Томі Янежича “1975”, киянки, хореографки Ольги Семьошкіної “Біла Тінь” тощо.
Тільки-но згасають аплодисменти, Левченко закликає підтримати збір на машину для актора Богдана Романюка. Виконавець головних ролей у виставі французького режисера Жюля Одрі “Калігула” та “Сватання на Гончарівці” у постановці Олексія Гнатковського нещодавно приєднався до Третьої штурмової. Марія Стопнік не може втримати сліз, сам Богдан, який знаходиться в залі, ніяковіє, а зала вітає його овацією стоячи.
Активізм – такий самий елемент ДНК франківського драмтеатру, як відкритість і космополітизм. На фасаді замість афіш – величезний напис “Будь голосом полонених”. Після кожного показу (а їх в репертуарі театру – більше 60, тільки в 2025 відбулося шість прем’єр), актори чи режисер короткою запальною промовою закликають виходити на демонстрації на підтримку українських військових та цивільних, які перебувають у російському полоні. З початку широкомасштабного вторгнення франківці безперервно волонтерять – перші місяці театр функціонував як гуманітарний центр, надаючи притулок та допомогу людям, що тікали від війни. Одночасно – збирали кошти на автомобілі, ліки та зброю для армії.
Медійність акторів тут добре допомагала: всі знімаються в українському кіно: Олексій Гнатковський (“Довбуш”, ) Роман Луцький (“Під вулканом”, “Сторожова застава”), Надія Левченко (“Перевізниця”, “Секс, інста і ЗНО”), Іван Бліндар і Марія Стопник (“Я, Побєда і Берлін”). “Якщо ми не на передовій, то ми для передової”, – повторює як заклинання Ростислав Держипільский.
Саме він – та особистість, завдяки якій місцевий театр у Франківську перетворився на інституцію, міжнародний осередок культури. Ми зустрічаємося в його кабінеті, де стіл заповнений афішами Шекспірівського фестивалю, що відбувається в театрі вже вдруге. Крісла поруч миттєво займають слухачі: команда, актори, колеги – сила харизми Держипільського притягує як магніт. Розмова перетворюється на публічну, але я сприймаю це як належне: все, що робить Держипільський, надихає людей навколо.
До 2008 мистецтво у франківському театрі, який тоді мав статус обласного де-юре і провінційного де-факто, ділило приміщення з малим бізнесом: в будівлі, де зараз знаходиться мала сцена, можна було придбати сантехніку, а у фойє, прикрашеному стометровим барельєфом з косівською керамікою, світовою спадщиною ЮНЕСКО, торгували білоруським трикотажем.
Держипільський взявся за справу сміливо. Як тільки його призначили – скасував комерційні угоди (“То було біблійне вигнання крамарів з храму”, – жартує Леся Зьола, завідувачка літературною частиною Театру). Запросив зірку київської театральної сцени України Юрія Одинокого з гостьовою режисурою. Для місцевого театру це було майже те саме, що отримати Інгмара Бергмана, але Держипільскому вдалося. Однак, задум не вдався: столична режисура з ганьбою провалилась: люди покидали зал. “Театр повинен змушувати думати, стимулювати до розвитку, виводити із зони комфорту, – з відчаєм говорить Ростислав. – Тодішній глядач звик до іншої естетики”.
Попри це, Ростислав все ж таки наважився представити публіці першу особисту режисерську роботу – “Солодку Дарусю” за романом Марії Матіос. Він прочитав книгу за ніч, в поїзді; досі пам’ятає, як сусіди по купе дивилися на його заплакане обличчя. Сюжет виявився близьким: ще його бабуся Ганна розповідала, як в гуцульському селі дитина за цукерку випадково видала схованку, де переховувалися воїни УПА. Над музикою, що мала передати внутрішній світ німої Дарусі, працювала геніальна львів’янка Наталя Половинка, а головні ролі виконували студенти його першого акторського курсу, яких він вчив за Курбасівською системою, – теперішні зірки: Олексій Гнатковський, Олеся Пасічняк, Галина Баранкевич. Вистава у форматі “сцена на сцені” вийшла напрочуд правдивою: живий спів, справжня їжа, що димить і пахне; колоритна, унікальна гуцульська говірка села Снідавка, де до 5 років Ростислав жив з бабусею і дідусем. Жодної бутафорії.
Після “Солодкої Дарусі” Держипільський прокинувся знаменитим, а театр нарешті зрозумів, що таке аншлаг. Потім були “Гуцулка Ксеня”, “Гуцульське весілє”, “Коляда та й плєс” – вистави, що миттєво закохували в гуцульську культуру, яка в уяві глядача існувала, хіба що, у параджановській інтерпретації “Тіней забутих предків”. Держипільський, гуцул за материнською лінією, зміг зробити її матеріальною, відчутною на колір та смак: актори грали в автентичних костюмах, гідних музею (чого варта лише гугля нареченого 1920-х років у “Гуцульському весілю”), розмовляли справжньою мовою, якою досі спілкуються в горах; на сцені з’являвся важкий том “Гуцульщина” Володимира Шухевича – етнографічне дослідження 1897–1908 років. “Я розумію, чому це так важливо для людей, – вони несподівано усвідомлюють свою причетність до цієї землі, до цієї нації, до цього народу”, – говорить Ростислав. У Франківську стало модно ходити в театр.
Незважаючи на всю славу, Драмтеатр міг би залишатися театром місцевого значення. Але йому вдалося перетворитися на міжнародний центр культури. Держипільський не приховує: він завжди мав великі амбіції та намагався розширювати обрії – “Чим вище ти піднімаєшся, тим більшу картину бачиш”. Їздив на фестивалі, шоукейси, майстер-класи, вистави сам та заохочував до цього акторів. З 2011, коли репертуар ще був невеликим, а колектив – швидше, перспективним, ніж знаменитим, почалися гастролі – від Польщі США та Канади до Німеччини.
У Франківськ, який до 1990 року був закритим містом, а згодом довго залишався поза туристичними й культурними шляхами, почали приїжджати люди. На всю Україну прогримів мультидисциплінарний Porto Franko GogolFest, який під кураторством Ростислава провели у співпраці з київським “Гоголь Фестом” Влада Троїцького в 2016. Держипільський освоював нові локації та формати: декадентський Палац Потоцьких, який перебував у занедбаному, напівзруйнованому стані, завод “Промприлад”, який згодом отримав нове життя і почав перетворюватися з напівзруйнованого промислового гіганта на інноваційний центр з коворкінгами та артпросторами, сцену-підвал в Театрі, де ставили неооперу “Гамлет” в блискучому перекладі франківця Юрія Андруховича. Майкл Добсон, впливовий шекспірознавець зі світовим ім’ям, тоді сказав, що це одна з найвиразніших постановок, які йому довелося бачити на театральній мапі цілого світу.
В 2017 “Гамлета” повезли в Гданськ, на шекспірівський фестиваль. Держипільський почав мріяти про такий в Україні. 7 років по тому мрія здійснилась, і в 2025 захід пройшов у Франківську вже вдруге: свої роботи привезли Ужгород, Київ та Луганськ, а спікери з’їхались з Ірландії, Британії та Польщі. Франківці справедливо вважають подію інструментом публічної дипломатії та соціально-політичних змін.
Держипільский мислить стратегічно: замість того, щоб їхати за кордон з гастрольними хітами, на які з задоволенням прийде українська діаспора, він прагне запрошувати іноземних режисерів до себе. “Логічно, що згодом режисер захоче привезти цей продукт для свого глядача, – пояснює він. – Вважаю, що нам треба боротися за їхні душі, бо українці – і так наші”. Саме так сталося з роботою польської режисерки Майї Клечевської за поемою Адама Міцкевича “Дзяди”. Вистава, яка нещадно розбирає тему російської імперської культури, півроку з успіхом йшла в Україні, а потім зібрала п’ять аншлагів поспіль у Варшаві.
Сьогодні у Франківському драмтеатрі працює кілька поколінь акторів: від 60-річних патріархів, які грали ще у 90-х, до зірок нового українського кіно та серіалів та студентів театрального факультету. Держипільський з ентузіазмом вдається й до хедхантінгу: так він переманив з Києва Ірму Вітовську, Юрія Хвостенка – зі Львову. Втім, керівник повну свободу команді, яка почасти живе в поїздах між Франківськом, Києвом і Варшавою через постійну зайнятість в кіно, але завжди повертається на рідну сцену.
Навколо Франківського драмтеатру сьогодні формується нова міська ідентичність, яка об’єднує громаду, стимулює інвестиції, прискорює розвиток міста. Яскравий приклад того, як культура здатна змінювати реальність.
Фото: Vasylyna Vrublevska
