У український кінотеатр вийшов новий фільм Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки». Фільм, що розповідає історію подорожі Третьої штурмової бригади зі звільнення села під Бахмутом, відділеного від українських позицій двома кілометрами замінованого лісу, обрано офіційним кандидатом від України на премію «Оскар» 2026 року в категорії «Найкращий міжнародний художній фільм». Vogue.ua публікує велике інтерв'ю з режисером.
Текст: Алекс Малишенко
Реклама.
За 20 років Мстислав Чернов пройшов шлях від місцевого медіа-фотографа до лауреата премій «Оскар» та «Пулітцерівська премія». Його фільм «20 днів у Маріуполі», який приніс Україні перший «Оскар», став одним із головних фільмів 2023 року. Нову роботу вже назвали найважливішим фільмом року.
«2000 метрів до Андріївки» – це напружений військовий бойовик, що показує один з епізодів контрнаступу за участю Третьої штурмової бригади. Це майстерна картина, яка за допомогою кінематографічних засобів назавжди зафіксувала імена та образи воїнів, які ризикували та віддавали своє життя за українську землю. Навіть якщо це лише невелике та нині повністю зруйноване село.
Кінокритик Алекс Малишенко поговорив з Мстиславом про інтимні речі — про почуття провини, яке не покидає його, про джерела натхнення та інтровертність, яку йому доводиться долати заради глядача. І, звичайно ж, про людей, які стали героями фільму та зробили його можливим.
На новій роботі ви знову на передовій, у самому серці боїв. Ця близькість до фронту вже стала, так би мовити, брендом для іноземних глядачів. Чи впливає це на ваше сприйняття аудиторією?
Я відчуваю провину за те, що не постійно перебуваю на фронті. Тож можливість поїхати та бути там, зробити щось важливе, щось, що розповість про те, через що зараз проходять українські військові, – це для мене честь, а не страх. Це можливість відчути меншу провину за те, що ми всі, на жаль, робимо недостатньо, щоб зупинити цю війну. Ми всі щось робимо, але в кожного є відчуття, що ми робимо недостатньо.
Мій бренд сформувався, і це іноді шкодить мені як режисеру. Мене сприймають саме як режисера, який знімає воєнні фільми. Але ця війна, в Україні та за її межами, має багато тем, історій та речей, які потрібно розповісти. Вона має різні перспективи: не лише перспективу бойових дій чи страждань мирного населення, хоча про них також потрібно розповісти.
«20 днів у Маріуполі» – це фільм жахів. Принаймні для мене. Саме так ми до нього підійшли: ми шукали композитора з фільмів жахів і будували історію як у фільмі жахів. «2000 метрів до Андріївки» – це бойовик. Я хотів зняти фільм в іншому жанрі, щоб знайти нову аудиторію, щоб його побачили не лише ті, хто цікавиться темою України та російського вторгнення, а й ті, хто захоплюється темою війни, історичними фільмами та бойовиками.
Розширення або зміна жанру допомагає розширити аудиторію. Тож я можу точно сказати, що наступний фільм буде в іншому жанрі. Я не хочу, щоб мене сприймали лише як режисера військових фільмів.
У фільмі «20 днів у Маріуполі» одним із головних героїв є місто, тоді як у фільмі «2000 метрів до Андріївки», навпаки, центром оповіді є люди. Кожен солдат, якого ви зустрічаєте, набуває об’єму, історії, рис характеру, і ми стаємо ближчими до нього. Як ви опинилися саме в цьому підрозділі та чи підтримуєте з ним зв’язок?
Ми зустрілися з Третьою штурмовою бригадою і почали шукати від них героїв під час контрнаступу, але це був не перший підрозділ, з яким ми працювали. З початку контрнаступу я почав знімати кілька бригад паралельно. Перша версія фільму навіть об'єднувала кілька підрозділів, які воюють на різних ділянках фронту. Тобто, це був ширший погляд, але історія Феді (командир взводу 3-ї штурмової бригади, один з головних героїв фільму. — Прим. ред.) та його братів, те, що вони знімають, ця висадка на карту, яка веде до Андріївки, дала мені розуміння, що з точки зору драматургії — дуже чіткої мети в кінці фільму та драматичної дуги — вони найкращі. Ми зосередилися на них і були з ними до кінця.
Після звільнення Андріївки ми з Алексом (Олекс Бабенко, фотограф Associated Press і другий оператор фільму. — Прим. ред.) продовжували спілкуватися з ними, продовжували зйомки. На жаль, деякі з них відбулися на похоронах головних героїв. А деякі — під час інших операцій: у Харківській області, в Авдіївці.
Звісно, туристом бути не можна. Цей фільм цілком міг би існувати у вигляді інтерв'ю в безпечних місцях, знімків на GoPro та з дрона. І це був би хороший фільм. Я бачу, як його можна було б змонтувати. Але біль, який вони переживають, втрати, які вони несуть, жертви, які вони приносять, – все це неможливо адекватно та етично розповісти, не зробивши хоча б кілька кроків поруч із ними. Я ніколи не міг би сказати, що небезпека, в якій я чи Алекс перебували разом з ними, хоч трохи порівнянна з небезпекою, яку вони переживають щодня. Але відчувши те, що відчувають військові, я принаймні можу говорити за них. Я маю моральне право говорити про їхні страждання, їхню жертву, неймовірну силу абсурдного оптимізму та опору.
В окопі ти не оператор і не режисер, який прийшов знімати — ти просто спілкуєшся з людьми, записуєш розмови. А коли поруч вибухає снаряд, над головою висить дрон, коли всі ви в окопі знаєте, що можете загинути будь-якої миті — це об'єднує вас як ніщо інше. Ви виходите звідти вже друзями.
Ви згадали про зміну жанру, про те, що новий фільм – бойовик. Але неважливо, що «20 днів у Маріуполі», «2000 метрів до Андріївки» – це фільми, про які зазвичай кажуть: «важливий фільм», «важкий фільм», «вам буде важко, але ви мусите його подивитися»…
Немає гіршої реклами для фільму, ніж сказати, що його неможливо дивитися, але варто.
Але всі ваші фільми зараз такі.
Скільки людей підходили до мене і казали: «Я не бачив «20 днів у Маріуполі», але це такий важливий фільм, дякую, що його зняли».
Як ви змирилися з тим, що вашу роботу сприймають лише так? Ви коли-небудь думали про «легке» кіно?
Дивіться, ми підійшли до монтажу «2000 метрів до Андріївки» з розумінням того, що хочемо розширити аудиторію. Я думаю, що його не так важко дивитися, як «20 днів…». Він динамічніший, у ньому менше насильства. Ми хотіли, щоб люди побачили трейлер, почули, що для когось це схоже на «Врятувати рядового Раяна» або «На Західному фронті без змін».
Я б із задоволенням знімав комедії, і, можливо, колись знайдеться час їх знімати. І знову ж таки, повторюю: ми зараз працюємо над фільмом, який зовсім інший.
Якщо продовжувати знімати про війну, але в комедійному жанрі, я думаю, що багатьом це буде дуже дивно.
Звісно, я не маю на увазі, що хочу знімати комедії про війну. Я хочу, щоб ця війна закінчилася. Я хочу перестати думати про цю війну. Я хочу, щоб усі були живі. Я втомився прокидатися і боятися відкрити телефон, чи Facebook, чи Messenger і отримати повідомлення про те, що хтось із моїх друзів, знайомих, колег сьогодні не прокинувся, бо над Києвом, Харковом, Дніпром, якимось іншим українським містом пролетіла чергова балістична ракета чи ще один терорист-смертник. Я втомився, я цього не хочу. Але, звичайно, я зніматиму фільми про війну, і так, мене знатимуть як режисера, який знімає фільми лише про війну, поки ця війна триває. А потім, так, природа, National Geographic. Художня література. Я хочу знімати художню літературу. І для цього прийде час.
Ви знімаєте лише про Україну, ви присвятили цій війні 11 років. Наскільки сильний ваш зв'язок з країною? Чи можна вас назвати патріотом?
Я знімав не лише в Україні – в Іраку, Сирії, Афганістані, Лівії, Газі, Карабаху. Де б я не був. Звичайно, я завжди повертаюся до України. Звичайно, я завжди повертатимуся до України. Це головний пріоритет моєї роботи. Це мій дім. Цей зв'язок назавжди.
А що стосується справжнього патріотизму, то це означає робити щось для своєї громади. Для громади, в якій ти живеш. Це важливо для мене.
Зараз складний час для українського кінематографа. Не лише тому, що ми всі працюємо в умовах воєнних дій, а й тому, що ми свідомо відмовилися від спадщини радянського кінематографа. Якщо подивитися на артхаусні фільми, які знімаються в країнах Балтії та Східної Європи, то вони все ще перебувають під впливом його традицій. Ми відмовилися від цього впливу. Ми хочемо рухатися вперед, розвивати свою мову, говорити про своє життя, свою країну, свої теми своєю мовою. Так само, як ми хочемо спілкуватися українською мовою і відмовитися від російської. Але це складно. Тому що кіно – це культурна традиція, яка будувалася роками. Ми зараз будуємо її з болю, трагедії, війни та втрат. І нам також потрібно говорити про щось інше, не лише про війну, а й про кохання, дружбу, дорослішання, екзистенційні теми. Для всього цього нам також потрібно знайти мову.
Як саме, на вашу думку, ви могли б бути корисними для нового покоління режисерів?
Мене завжди надихало те, що він робить – я не порівнюю себе з маестро, який є для мене взірцем для наслідування – Гільєрмо дель Торо. Працюючи в Голлівуді, він постійно повертається додому, до Мексики, і просто спілкується зі студентами. Це не майстер-класи, не уроки. Це діалог між поколіннями, викладачами та студентами, людьми, закоханими в кіно. І це надихає.
Але мені страшно, коли до мене хтось підходить (бувало) і каже: «Мстиславе, я дивився ваші фільми і вирішив стати: а) військовим журналістом; б) режисером; в) вирішив піти на фронт». Я кажу: «Будь ласка, тільки нехай буде так, щоб тебе там не вбили. Бо це буде моя відповідальність». Сподіваюся, що це не буде такого натхнення.
Що надихає вас особисто? Ви вже вигоріли?
Ні, я не вигорів. Ми всі вигоріли фізично, але не психологічно. Натхнення завжди є. Іноді просто не вистачає енергії. Цікаво, що натхнення може прийти навіть від травми. Якщо ви носите в собі трагедію, свідком якої ви були, ви можете перетворити цю лють на творчість. Це перше.
А це почуття обов'язку — чи тисне воно на вас?
Так. Знову ж таки, це не обов'язок перед якоюсь абстрактною ідеєю, це почуття обов'язку перед тими, кого ти любиш: перед друзями, перед своєю громадою, перед людьми, які поруч з тобою.
Я розумію, що ви трудоголік. Чи є у вас можливість розслабитися або відволіктися?
Ні, але я справді втомився від почуття провини. За те, що іноді почуваюся добре. Зараз не відповідний час. Я пам'ятаю момент, коли ми отримували премію BAFTA в Лондоні. Це був початок 2024 року. У ті дні прийшла звістка, що Кобзаря (одного з героїв фільму, який загинув у бою. — Прим. ред.) убили. Я пам'ятаю це відчуття провини, що я був там, а його вже немає. Я пам'ятаю, що ми тоді вийшли на сцену, і я сказав у самому кінці: Давайте продовжувати боротьбу («Давайте продовжувати боротьбу». — Прим. ред.), через що в мене потім були проблеми з редакторами, бо це недостатньо нейтральний вислів. Але саме про це я думав. Я думав тоді про Кобзаря, про Гагаріна (одного з героїв фільму, який загинув у бою. — Прим. ред.), про інших, кого ми знали. Це відчуття завжди з тобою — що ти повинен постійно щось робити. Бо вони віддають найважливіше за те, що тобі дороге — своє життя. Харків зараз не окупований, бо Третя штурмова бригада та Федя стоять у Харківській області та захищають місто. Інші бригади також. То як я можу не відчувати провини навіть за маленьке задоволення, яке трапляється мені на долю?
Інтерв'ю, які ви даєте, поїздки до різних країн на фестивалі – це також частина роботи чи це все заради задоволення?
Робота. Це точно не марнославство. Я інтроверт, для мене це пекельна робота: вийти на сцену, щось сказати, поговорити з глядачами, давати по десять інтерв'ю на день і робити це так, щоб міжнародна преса відчувала ентузіазм. Це важлива тема, і навіть якщо ти втомився, ти маєш говорити про неї з ентузіазмом. Це не моє. Я цього не хочу. Але це частина роботи в кіно. У сучасному світі недостатньо просто зняти матеріал – потрібно зняти фільм. Але недостатньо просто зняти фільм – потрібно зробити так, щоб він дійшов до глядачів. Але недостатньо просто зробити так, щоб він дійшов до глядачів – потрібно зробити так, щоб його правильно зрозуміли та інтерпретували. І кожен крок, кожна розмова, кожна поїздка – це частина цієї роботи.
