Це була повторна зустріч із цією унікальною будівлею. Перший раз ми зустрілися з ним на початку 80-х років, коли музей Горького знову відкрився після затяжної реконструкції з реставрацією.
Справа в тому, що Радянський уряд з 1932 року остаточно перестав випускати письменника за кордон, на лікування і життя в теплій Італії, продовжуючи очікувати від «Буревісника революції» подальших од і дифірамбів на свою адресу.
Особняк Степана Рябушинського, побудований для нього в 1902 році великим російським архітектором Шехтелем і перебував після швидкої втечі в 1917 році господарів на балансі Мосради, якнайкраще підходив на роль «золотої клітини» для пролетарського письменника.
Тут був робочий кабінет Горького, його багатотомна бібліотека, найбільша у світі колекція японських мініатюрних фігурок — нецке.
Тут же мешкали його родичі, сім'я — невістка з онуками Марфою та Дар'єю.
Наприкінці 60-х, на початку 70-х років із онуками письменника, які продовжували займати другий поверх особняка, таки вдалося домовитися в обмін на виділення кожної з них трикімнатної квартири в центрі міста та персональної машини «Волга» з особистим водієм. Для цього потрібно було випустити спеціальне Рішення Ц К КПРС і Постанову Ради Міністрів СРСР, про що мені напівпошепки свого часу розповів співробітник музею, що нудьгує без відвідувачів після тривалої реставрації будівлі.
Сліди перебування улюблених онучок письменника, а тоді — професорів, докторів філологічних наук, ще залишалися на стінах у вигляді стендів, що розповідають про численні праці вчених-популяризаторів творчості діда у стилі «Гірка та мордовська література»; «Гіркий та світова література»; «Гіркий та туркменська література» тощо.
Але другий поверх, як і раніше, був закритий для відвідувачів. На жаль, тому, що нагорі було найцікавіше, туди щось тягнуло, ніби там були матеріалізовані сліди перебування старих хазяїв будинку — самих Рябушинських.
Так, унизу були чудові інтер'єри, розроблені в стилі підводного світу талановитим і шаленим Врубелем. Внизу були картини найвідоміших художників, найбагатша бібліотека у приміщенні, обтягнутому замість шпалер китайським шовком насиченого зеленого кольору та з неповторною рельєфною стелею, був робочий кабінет шановного мною письменника, автора насамперед найцікавішого епохального роману «Життя Клі.
На першому поверсі були, врешті-решт, знамениті сходи-хвиля, висічені з італійського мармуру, що імітує чи то спінену хвилю бурхливого моря, чи стрімку гірську річку, що увірвалася в гірську ущелину і з несамовитим гуркотом неслася вниз, згинаючись і біля села. Були дивовижні й заворожливі погляди вигини дерева, були унікальні двері з темної вишні, були різьблені прикраси та масивні ручки з бронзи.
Але духу, енергетики, створеної і залишеної колишніми господарями будівлі, тоді не було … Може, цей самий час розчинив без залишку почуття і емоції колишніх мешканців, а може, бурі, викликані двоїстістю становища письменника, та і його особиста трагедія з сином Максимом нівелювала, стерла все.
Занадто жорстким напилком пройшлася ця трагедія не тільки у свідомості сім'ї, а й вп'ялася кривавою міткою в долю всієї країни. Залишення Максима п'яного, безпорадного, на траві підмосковної дачі Горьких у Гірках-10, після якого він помер від запалення легень, було оголошено підступами численних ворогів, що затаїлися, завдали «зрадницького удару в спину пролетарського письменника», і поряд з тим же вбивством. «Великий терор», розв'язаний у країні наркомом НКВС Генріхом Ягодою.
І ось я знову тут, через тридцять із лишком років після першого відвідування. Так само огладжую округлості чудових сходів ручної, роботи спускаючись по них вниз, придивляючись до унікального світильника-люстра, що представляється в залежності від кута зору то восьминогом, то морською черепахою, то медузою.
Не залишає дивне почуття – все тут не тільки зупинилося, схоже, що час тут взагалі помер геть-чисто. Якесь почуття занедбаності, тліну не залишає з першої хвилини — скла шикарних круглих вікон, обрамлених хитромудрим дерев'яним різьбленням давно не миті. Шкіряні меблі не те що не реставрувалися ніколи, вони просто втратили свій колір від пилу та затертості. Таке почуття, що навіть унікальний китайський шовк, натягнутий на стіни бібліотеки і який у минулий раз ввібрав такі яскраві і насичені кольори, тепер зблід і зовсім втратив свій вигляд.
Подібне враження посилювали служниці музею, що сиділи з гидливо-відсутнім виглядом у кожній, навіть найменшій кімнатці. Здивувало відсутність таких звичних тепер інтерактивних інформаційних стендів. Якась мізерна інформація, надрукована, схоже, ще на механічній друкарській машинці письменника, була сиротливо розкладена і розвішана десь у файлах.
Навіть парадний вхід — одна з визначних пам'яток будівлі — виявився закритий зовні безглуздим величезним коморним замком, одягненим у ланки залізного ланцюга, що давно проржавів, і пробиратися довелося через хвіртку саду, практично з чорного ходу, де тільки біля самих дверей виявилася скромна табличка з інформацією.
Але головну мету візиту все ж таки було досягнуто — цього разу вдалося потрапити в ще не до кінця відреставроване з 80-х років (Ау! Пан Мединський…) насамперед таємне приміщення — домову каплицю, молитовну кімнату будівлі.
Річ у тім, що Рябушинські були вихідцями із селян Ребушинської слободи, Пафнутиєво-Боровського монастиря Калузької губернії, старообрядцями.
Переслідування старообрядців тривало в Імперії до 1905 року, і Шехтель, на прохання замовника, зробив усе, щоб не підкреслювати призначення приміщення в купальній частині будівлі.
Як і будь-які групи людей, що зазнавали гонінь що за релігійними ознаками, що становим, що національним, змушені були «робити себе самі», без очікування допомоги від оточення і зв'язків, в розрахунку тільки на себе, та на Бога, такі «яппі» по-сучасному.
Але як то кажуть, «На Бога сподівайся, а сам не поганяй!», вони «зробили себе», піднявши не лише свій добробут, а й престиж країни, відкривши ситценабивні фабрики та перебудувавши все ткацьке виробництво. Вони зняли Росію в кінці XIX століття з «лляної голки» і почали постачати по всьому світу готову продукцію, замість тупого відправлення сировини, що практикувалася раніше.
Це було вже третє покоління промисловців і купців-мільйонерів, представників одного з найбагатших і найвпливовіших родин світу того часу — вісім рідних братів і п'ять сестер із шістнадцяти дітей, що дожили до повноліття, Павла Михайловича та його красуні-дружини, яка була молодшою за нього на 32 роки.
Вся сім'я займалася виробництвом, впровадженням у Росії всього передового, прогресивних технологій, створивши країни перший автомобільний завод АМО і перший Європі аеродинамічний інститут.
Сергій та Степан Рябушинські обговорюють план будівництва АМО. Тюфелевий гай, 1916 р.
Організовували та фінансували географічні експедиції, займалися наукою та видавництвом, громадською та релігійною діяльністю, економікою, спонсорували та підтримували театри.
І все їхнє багатомільйонне багатство працювало на благо країни, було створено виключно працею трьох поколінь патріотів своєї батьківщини.
Саме патріотів, а не нуворишів, які отримали свої багатства миттєво за сумнівними сучасними схемами в період розграбування країни. Займалися просвітницькою діяльністю: з літературним журналом «Золоте руно», що видається одним із них, Миколою, співпрацювали Валерій Брюсов, Зінаїда Гіппіус, Дмитро Мережковський, художник Євген Лансере. Павло Павлович видавав газети “Слово Церкви”, “Ранок Росії”, “Народна газета”.
І ось що здалося цього разу: у таємній каплиці, що має склепінчасту стелю з видимим шматочком неба і створеною з підкресленим аскетизмом стародавніх християнських храмів, якимось дивом збереглася ще частина енергії, створеної цими дивовижними людьми — Рябушинськими.
Чи то сконцентрувалася в розписі стін… Чи в стародавньому символі Ісуса Христа — рибі з хрестом над нею і написом грецькою мовою «Jesous Christos, Theou Uios, Soter»…
Чи то розтеклася по химерній підлозі паркету у вигляді променів, що виходять у напрямку від вівтаря… І незважаючи на те, що вівтар із стародавніми іконами, що знаходилися тут, із найбільшої колись колекції ікон Степана досі не відновлений, у душі відразу виникло розуміння, що місце це — намолене. І що в округле віконце в куполі приміщення з неба заглядало і світило не лише денне сонце та нічні зірки.
І виникло розуміння, що якщо хоч десь у Росії збереглася подібна енергія, то це може вселяти надію. І для країни, і для людей.
