Справжній Мюнхгаузен. Хто він і де його дім?

Якщо взяти від Риги на північ, трасою А1, то через 55 км буде колишній Дунтський маєток. З квітня 2005 року у відновленому поміщицькому будинку мешкає барон Ієронім Карл Фрідріх фон Мюнхгаузен. Тут у нього музей.

Один із двох. Перший – у Нижній Саксонії, неподалік Ганновера. На батьківщині Ієроніма. У місті Боденвердер, що на річці Везер. Другий і останній – у Лімбажському районі Латвії. У Дунтах. Все. Більше музеїв Мюнхгаузена немає. Навіть не шукайте.

Як проскочіть селище Саулкрасти, ще 8 км і – ось вони Дунти. Ітимете з півночі, від Таллінна, так теж є хороший орієнтир. Проїжджаєте міст через Липову річку – Лієпупе, і – ті самі 8 км. До Дунтського маєтку з траси – три з'їзди. На кожному з них покажчик – Duntes. Не помітити їх і проїхати повз – складно.

Та й чи варто? Може, все-таки пригальмувати та з'їхати з траси? Ну, хоча б для того, щоб коли ще доведеться? – Подивитися на справжнього Мюнхгаузена. Справжнього, справжнього…

Зайдіть у музей та переконайтесь. Тут на першому поверсі двоповерхового поміщицького особняка три кімнати. У одній з них – затишний, обжитий дружиною барона – Якобіної – куточок справжньої жінки XVIII століття. В іншій – обставлена оригінальними меблями вітальня. Тут же – старовинні книги з розповідями про пригоди Ієроніма, сучасні йому речі, картини, домашнє начиння. Монети, які були в Латвії в обігу в ті роки, коли молодята поперемінно жили або в Ризі, або тут, в Дунтах.

А господар? Він де? Чи збирається зустрічати своїх гостей-відвідувачів? Та ось він, бароне. Власною персоною. Де ж йому ще бути, як не в мисливській кімнаті? Мюнхгаузен, пам'ятайте, яким мисливцем він був… І десяток качок одним пострілом. І оленя – вишневою кісточкою. Про левів та крокодилів теж можна згадати.

До речі, ви дуже помиляєтеся, якщо думаєте, що в Дунтах їх немає. У Дунтах є все. Час поки не дійшов до левів та крокодилів.

Не можна ж бути невихованими? Нас хазяїн зустрічає! Сам особисто. Ось він – на повний зріст серед своїх рушниць, ножів, трофеїв… До яких можна й уважніше придивитися. Вони не прості. Мюнхгаузенівські. Сова, що мирно уживається з парочкою куріпок, що примостилися поряд з нею, на одній гілці. Селезень, що роздирає груди соколу.

Але… Не захоплюватися. Чи не захоплюватися! Некрасиво. Хазяїн чекає. Він звичайно, людина вихована. Справжній ротмістр. Кирасир! Що достеменно, то достеменно. Кірасир. Високий, статний чоловік міцної статури. Якихось хлюпиків у цей рід кавалерії не брали. Спробуй, одягни, понось важку кірасу. Або підніми кавалерійський палаш. Адже його не тільки підняти треба.

Все правильно. Кірасир і має бути таким. Рослим, фізично сильним, витривалим.

А як же тоді з тим чином барона, який знайомий нам із класичних ілюстрацій Гюстава Доре? Цей же, дунтський, зовсім не схожий на маленького, сухенького старенького в еспаньйолку з хвацько закрученими вусами та чепурною борідкою!

Так, несхожий. А ніхто й не каже, що має бути. Єдиний прижиттєвий портрет Ієроніма Карла, виконаний у 1752 р. Г. Бруннером, не дійшов до нас. Загинув у роки Другої світової. Але збереглася фотографія із портрета. На ній – круглотвары, судячи з усього – сильний чоловік, пропорційної та правильної статури.

Плюс – свідчення свідків… Вони теж – про те саме. Не був барон дрібним і худорлявим.

У 1744 році він командував почесною варти, що зустрічала кортеж нареченої цесаревича, Петра III, який проїжджав через Ригу. Так ось, 14-річна принцеса Ангальт-Цербстська, Софія Фрідеріка, не залишила про цю зустріч жодних спогадів. Не спромоглася. Не до того їй було. До принца їхала. А ось maman майбутньої Катерини II звернула увагу на командувача почесною варти кірасирського поручика, особливо відзначивши у своєму щоденнику офіцера, який їй сподобався.

Та й чепурна борідка у мальованого Дорі Мюнхгаузена… Не носили їх у XVIII столітті. Тим більше офіцери-кірасири, які, як відомо, колишніми не бувають. Навіть повернувшись до Німеччини, до останніх днів Ієронім Карл іменував себе не інакше, як «ротмістр кірасир російської армії»…

А ось за часів художника – інша справа. Борідка була неодмінним атрибутом кожного поважного чоловіка. Моду на неї, між іншим, ввів ніхто інший, як Наполеон III. І тому мало хто в сучасній художнику Франції не знав… А якщо не знав, то здогадувався – хто ховається під маскою зображеного Дорі літературного персонажа.

О! Ось тепер – настав час. Засвідчили свою повагу господареві з господаркою, тепер можна вибиратися з-під музейного даху.

Ні, їхати ще рано. Музей, він не лише у відновленому поміщицькому будинку. Хіба можна втиснути в якісь три кімнатки всіх тих персонажів, про які барон розповідав у своїх численних правдивих історіях? Ніяк.

Вони й оселилися – за мурами. На найдовшій стежці Європи, викладеної осиновими дощечками. Стежці Мюнхгаузена. Її протяжність – 5 км 300 м. На перший погляд, не так вже й багато. Трохи більше за годину неспішним кроком. Не зваблюйтеся. І за часом – беріть його із запасом. Кого тільки не зустрінеш на стежці. Зайця з вісьмома ногами. Муху, завбільшки з пристойну вівцю. Вовка, запряженого в сани.

І що? Повз все це – галопом по Європах? І не розраховуйте. Обов'язково зупиніться біля щелепи лева-крокодила. Або у комаряної годівниці. Або біля воріт, які без особливого напруження розрізають на дві частини цілого коня.

По стежці можна пройти будь-якої пори року. Взимку, восени. Весною, влітку. Без різниці.

І тому, якщо будете десь поряд… Зверніть на Дунти. Коли ще буде можливість засвідчити свою повагу справжньому Мюнхгаузену? Пройти його стежкою, найдовшою стежкою Європи. Згорніть…