На Венеційському кінофестивалі було представлено «Заповіт Анни Лі» – захопливий сюрреалістичний мюзикл, присвячений жіночій релігійній громаді 18 століття, у якому виняткову роль виконала Аманда Сейфрід.
Повернення режисера Брейді Корбетта та сценаристки Мони Фастволд до конкурсної програми Венеціанського кінофестивалю було дуже очікуваним: лише роком раніше дует представив монументальну драму «Журавець» за участю Едрієна Броуді, яка отримала нагороду за найкращу режисуру, а згодом – три «Оскари». Тож було очевидно, що їхній останній проект також приверне увагу.
Реклама.
Дійсно, існує безліч паралелей між «Заповітом Енн Лі» та «Бруталістом». Обидва фільми – це історичні біографічні драми, розділені на розділи з гучними назвами. Кожен з них може похвалитися сильними ансамблями, захопливими композиціями володаря премії «Оскар» Деніела Блумберга та вражаючими візуальними ефектами. Обидва фільми довгі, хоча цікаво, що «Енн Лі» майже на півтори години коротша за «Бруталіста», який триває понад три з половиною години. Обидва починаються енергійно, але зрештою втрачають імпульс у своїх заключних актах.
«Заповіт Анни Лі» описує життя Аманди Сейфрід у ролі Анни Лі, засновниці міленаристської релігійної секти шейкерів, що сформувалася в Англії 18 століття. Її прихильники займалися екстатичними танцями та співами під час богослужінь, пропагуючи целібат та жіноче лідерство. До заснування шейкерів Лі народила чотирьох дітей, всі з яких трагічно померли в дитинстві.
Оповідачка фільму, Томасін Маккензі («Не залишай слідів», «Ейлін»), зображує збляклу послідовницю Анни, позначену пов'язкою на одному оці. Фільм починається зі сцени, що відбувається в лісі: з-за дерев виходять шейкери, одягнені в чорні сукні та білі капелюшки, створюючи тривожну атмосферу, схожу на шабаш відьом, від якої мурашки бігають по спині. Очевидно, що цей момент є кульмінацією історії, після чого оповідь переноситься в 1736 рік, до народження Анни.
Ми дізнаємося, що вона виросла в задимленому середовищі Манчестера, з юних років працювала на бавовняних фабриках, живучи під суворим контролем батька. Його хватка послаблюється лише тоді, коли Енн дорослішає та влаштовується кухаркою в лазареті. У цей час вона та її брат (Льюїс Пулман) відвідують збори групи, відомої як «Шейкери». Там вона стає свідком сповіді віруючих, а потім шалених танців, що супроводжуються оглушливими криками та неконтрольованим тремтінням. Для Енн ця спільнота стає її новою родиною.
Танцювальні сцени, що пронизують весь фільм, справді трансцендентні. Сейфрід та її колеги по знімальному майданчику повністю занурюються у світ, рухаючись з одержимістю, запалом та відданістю. Здається, ніби персонажі тягнуться з екрану, хапають глядача за шию та втягують його в процес.
Музика додає додаткового шару чарівності. Ті, хто вагається щодо жанру мюзиклу, повинні зазначити: цей фільм більше схиляється до оповіді, що супроводжується піснями, ніж до традиційного мюзиклу. Мелодії здебільшого натхненні фолком, химерні та захопливі – традиційні шейкерські спірічуелс, які Деніел Блумберг блискуче переосмислив. Кілька гімнів у виконанні Сейфрід, що демонструють її «ангельський» голос, нагадують мелодії Діснея (деякі можуть навіть згадати «Mamma Mia!»), проте саме ці моменти є найяскравішими родзинками фільму.
Зрештою, Анна зустрічає свого майбутнього чоловіка, похмурого коваля (Крістофер Ебботт), такого ж суворого та непохитного, як і її батько. Вона народжує з ним чотирьох дітей, але всі вони помирають, залишаючи Анну з розбитим серцем та найпохмурішим розділом її життя. Тільки її віра дозволяє їй піднятися з цієї прірви, ведучи її до певної форми святості.
Потім Анна вирушає до Америки зі своїми послідовниками, щоб знайти нових прихильників. На екрані ми бачимо, як вона впевнено поширює…
Источник
