Атлетка з важкої атлетики Ірина Домбровська: Після народження сина навіть вага на штанзі зросла

Фото: Персональний архів Ірини Домбровської

На початку листопадового періоду українська важкоатлетка, 21-річна Ірина Домбровська, завоювала срібну медаль у сумі двоборства на юніорському чемпіонаті Європи, який проходив у Албанії. За підсумком двох видів Домбровська підняла 230 кг і стала віце-чемпіонкою Європи, до золота їй не вистачило лише 1 кг.

Ірина пройшла дуже незвичний для важкоатлетки шлях у великий спорт. Він для неї розпочався зі спортивних танців, потім був гирьовий спорт, а далі штанга і важка атлетика. Про мотивацію, роль сина в кар’єрі та заповітні бажання Ірина Домбровська розповіла Коротко про.

Не знаю, що люблю більше – поштовх чи ривок

– Ірино, на ЧЄ вам вдалося стати найкращою в ривку з результатом 108 кг і віце-чемпіонкою Європи за сумою вправ. Як вам це вдалося, зважаючи на те, що у вас маленька дитина?

– Я не думаю, що досягла якогось надзвичайного результату. Звичайно, є досягнення, якими можна пишатися, але все одно є куди рости, вдосконалюватися, попереду багато роботи. Тому треба просуватися вперед.

– У ривку ви взагалі стали лідером, а от поштовх не дозволив піднятися в результаті на найвищу сходинку п’єдесталу. Ривок – це ваша сильна сторона?

– Мені він більш зрозумілий. Якщо брати до уваги змагання, то він більш продуктивний. Однак, якщо мене запитують, що я люблю більше, поштовх чи ривок, то я не можу точно відповісти на це питання. Особисто у мене трапляються такі моменти, коли краще йде ривок на тренуваннях. Але інколи добре вдається і поштовх. Найчастіше виходить все ж ривок. Але поштовх на змаганнях вагоміший. Поштовх вирішує все. Як би ти там не виконав ривок, але поштовх – це велика і чітка риска, яка визначає, хто буде призером, а хто чемпіоном. Я стараюся полюбити поштовх і збагнути його. Ривочок для мене особисто легший.

– Які відчуття були від здобутих медалей?

– На п’єдесталі ще не усвідомлювала, роздумувала. Потім вже, коли минуло декілька годин, була засмучена собою, бо розуміла, що тільки одного маленького кроку мені не вистачило до золотої медалі. Але зараз, коли вже трохи часу пройшло, я задоволена. Особливо в ривку. Ривок – це золота медаль. Тому спочатку це було розчарування, але зараз прийшло розуміння, і в цілому я цими медалями задоволена.

– Чому або кому ви їх присвячуєте?

– Усі свої успіхи, усі завоювання, медалі, рекорди я присвячую сину, тому що він мій щоденний, щогодинний, щомиттєвий стимул. І, я думаю, без нього цього всього не було б. Тому що дійсно були моменти, коли все це було складно поєднувати, але ти дивишся на це мале диво – і воно мотивує. Кожного разу, коли я виходжу на поміст, у мене думка про сина, який чекає на мене вдома. Тому всі успіхи – це все для нього.

Народження сина стало для спортсменки головним мотивуючим фактором. Фото: Особистий архів Ірини Домбровської

Бути мамою – це найголовніше

– Вашому сину всього два роки. Як взагалі вплинуло на вас материнство як на спортсменку?

– Вважаю, материнство вплинуло на мене позитивно. Після народження сина у мене змінилося ставлення і до важкої атлетики в цілому, і взагалі до життя. Я по-іншому почала на все дивитися. Саме після народження сина я почала більше підіймати та вдосконалюватися не тільки в сфері спорту. Бути мамою – це важко. Але син – це моя мотивація. З його народженням все пішло вгору, навіть вага на штанзі.

– Як вам вдається успішно поєднувати спорт і материнство?

– Будь-який вид діяльності дуже важко поєднати з материнством. Не тільки спорт. Але якщо говорити про мій досвід, то я тут вдячна чоловікові. На початкових етапах, коли я почала тренуватися після пологів, він мене дуже сильно підтримував. У нашій сім’ї обов’язки взагалі розподілені 50 на 50. У нас тато несе таку ж відповідальність, як і мама. Тому те, чого я досягаю в спорті, я завдячую чоловікові. І чоловік теж повноцінно тренується (Максим теж важкоатлет і виступає за збірну України), як і я. Тому я можу сказати, що нам вдалося успішно поєднувати не тільки материнство, а й його батьківство зі спортом.

– Берете із собою синочка на тренування?

– Ні. Він у нас дуже активний хлопчик. Йому треба всі диски та штанги помацати, всі диски поначіпляти, побігати… За ним постійно потрібно наглядати. Йому все цікаво. Тому саме під час тренувань він залишається вдома. Але ми з чоловіком тренуємося по черзі: приходжу з тренування я, і йде тренуватися чоловік. Я залишаюся із синочком. Навіть коли у нас по два тренування на день. Але син до залу приходить, він дуже сильно це любить.

– Ви прийшли у важку атлетику з гирьового спорту, яким займався ваш батько. А до цього пробували себе у спортивно-бальних танцях. Як такий незвичайний шлях вплинув на вас, як на спортсменку?

– Я займалася спортивними танцями в 6-7 років, але мій батько був тренером і є тренером у гирьовому спорті. І я ходила з ним на тренування з самого дитинства. Потім я вирішила покинути танці й аматорськи займатися гирьовим спортом. У мене щось виходило – тато почав мене виставляти на різні чемпіонати, спочатку на область, потім на чемпіонат України, пізніше й на міжнародні змагання. Потім він запропонував мені спробувати себе у важкій атлетиці. Був період, коли я взагалі не хотіла переходити у важку атлетику. Десь рік я поєднувала два види спорту. Але потім, з часом, довелося зробити вибір, і перейшла все ж у важку атлетику. Чому перейшла – тому що це олімпійський вид спорту, і якщо говорити про кар’єрний ріст та вид діяльності, то важка атлетика – більш серйозний вид спорту.

Танці дали мені основу, у мене вже був певний рівень фізичної підготовки. Завдяки танцям у мене була гнучкість, що дуже важливо у важкій атлетиці та гирьовому спорті.

Чоловік Ірини – Максим – теж важкоатлет і виступає за збірну України. Фото: Instagram Ірини Домбровської

Дійти до Олімпійських ігор!

– Що цікаво вам у житті, окрім спорту?

– Окрім спорту, я люблю дуже читати, мандрувати та малювати. Особливо картини за номерами. Це прямо справжня пристрасть.

– Які книги, кіно та музика вам до вподоби?

– Щодо книг, я люблю детективи, дарк-романи, з інтригою, цікавим і непередбачуваним сюжетом. Іноді розбавляю це психологією. Хоч і важко читається, але мені подобається. Щодо кіно, то я більше дивлюся серіали, те, що можна подивитися довше, позалипати. Теж щось пов’язане з розслідуваннями, детективи.

– Про що мрієте?

– Мрії для мене – це щось таке з області фантастики. Я для себе їх по-іншому сприймаю. Я ставлю для себе цілі. У мене не мрія, у мене є мета. У спорті – дійти до Олімпійських ігор. У житті цілей багато, їх можна довго перелічувати, я поступово до них йду, і чимало з них я вже досягла.

– Три слова, якими б ви описали себе?

– Цілеспрямована, наполеглива і вперта.

– Що для вас означає бути сильною жінкою?

– Незважаючи на те, що зовні я сильна, всередині я маленька дівчинка, у якої є опора.